Книга Сталеві труни стр 121
Коли я сів поруч з пацієнтом, чекаючи його прізна¬ній, здавалося, що шторм посилає роми і блискавки імен¬но в цю палату. Гуркіт грому лунали з невблаганною послідовністю, як ніби на суші проводилися атаки на конвої. Меснер довго мовчав. Я бачив, як його незрячі очні яблука обертаються під розпухлими ве-ками. Бачив, як повільно випливають з прорізів його очей сльози. Спочатку вони були дуже скупими, але потім він не міг більше стримуватися і заплакав. Сльози перетворили чоловіка в хлопчиська.
Гуркіт шторму досяг апогею, коли хлопчисько, не піднімаючись з подушки, благав про прощення і кликав свою маму. Я не міг допомогти коку, і, починаючи з цього време¬ні, він не зміг би допомогти і самому собі. Ніколи більше він не побачить спалаху блискавки, хмари на небі, дощ, схід або захід сонця. Ніколи не побачив ваше обличчя ма¬тері або посмішку дівчини.
Коли гроза минула, я попросив лікаря запросити сте-нографістку. Вона присіла на ліжко в ногах пацієнта з блокнотом на колінах, схвильована і збентежена. Міс-нер не міг побачити її — ні її світлого волосся, ні прекрас-них блакитних очей. Він охоче відповідав на мої запитання.
В кінці допиту кок випалив:
— Герр лейтенант, я не злочинець, я нічого не хотів красти!
— Навіщо тоді приховував продукти і продавав їх на чер¬ном ринку? Навіщо ти вкрав у своїх товаришів фотоап¬парат і форму? Більш того, навіщо вдерся в чужий будинок і магазин?
, Ви не повірите, але це правда: я хотів, щоб мене заарештували. Я вважав, що це допоможе мені добігти вой¬ни. Мені не подобається ця війна, герр лейтенант.
— Ти говориш нісенітницю, Меснер, — сказав я в Ізумі-леніі.- Навіщо ти втік тоді після суду товаришів?
І чому став знову красти?
Ш — Мої приятелі брехали, герр лейтенант. Вони самі ме-няли фотоапарат і форму на каву, шоколад і сигари-ти, а також на продукти, які я придбав в Данцигу і Сопоті. Повірте мені. Я чинив так тільки через не-доїдання.
— Нехай так, але чому ти хотів позбавити себе життя? Я не можу зрозуміти мотивів твоєї поведінки, Меснер.
Я був у відчаї. Мені хотілося закінчити життя са-моубійством. Я зовсім втратив голову. Зі мною все скінчено.
— Ти правий. Тепер тобі ніхто не допоможе. Тепер тобі краще помолитися в спокутування душі.
— Герр лейтенант, я не буду молитися навіть зараз. Я не вірю у Бога. Я вірю в комунізм. Мій батько був комуністом і загинув за віру під час Спартаківський революції. Ось чому я засуджую війну. Молитися біс-корисно.
Я дивився на нього е подивом. Мене взяла острах від таких промов. Мені здавалося, що кок збожеволів. Посколь¬ку зроблених Меснер зізнань було досить, я попросив дівчину не стенографувати його остання заява. Віддрукована стенограма була відправлена на лайнер. Я не хотів, щоб існування Меснер було більш жалюгідним, ніж воно є, але був переконаний, що ця людина насправді зійшов з розуму. Після допро¬са я закрив вікно і засунув завіски.
За цим інцидентом пішли дні бурхливої діяль-ності. Я завершив свої адміністративні справи, а капі¬тан відправив у відпустку команду човна. Наші підводники повинні були провести ще одну зустріч Кілі. На той час «У-612» вже піде в минуле.
Однак перед моїм від’їздом трапилася ще одна біда. 2 вересня прийшло повідомлення: пізно увечері «У-222» під час навчань була протаранив в надводному поло-жении інший човном. Весь екіпаж, за винятком трьох моряків, які перебували в момент зіткнення на мо
