Книга Сталеві труни стр 122

стике, пішов разом з човном на дно Данцигской бухти. Я дізнався про трагічну подію близько опівночі і помчав на буксирі, який допоміг нам врятувати «У-612», до того місця, де затонув підводний човен. Там поверх¬ность бухти вже обмацували прожекторами. Надати не-повільну допомогу було неможливо. «У-222» затонула на глибині 93 метрів. Члени її екіпажу повинні були самі подбати про себе, якщо ще залишилися живі. Аку-стики декількох підводних човнів напружено вслухалися, намагаючись визначити хоча б найменші ознаки життя в затонулої човні. Усі судна на поверхні поблизу ето¬го місця глушили свої двигуни, щоб не порушувати повну тишу. Рятувальне судно намагалося несколь¬ко годин зв’язатися т нашими товаришами в сталевий гробниці. Вони так і не відповіли на сигнали.
Я повернувся в Данциг, утвердившись у думці,  що ми. уникли загибелі в своєму плаваючому труні завдяки по-кровітельству Всевишнього.
Через чотири дні я останнім з екіпажу попро¬щался з екстравагантним Сопотом, безтурботне життя ко¬торого створювала ілюзію вічного миру. Сів на поїзд і почав тривалу подорож майже через пол¬контінента до кордону Південної Німеччини. Раніше я полу¬чіл звістка про те, що в кінці тижня Труді виходить заміж. Я замислив зробити рідним сюрприз своїм нео¬жіданним появою.
Днем пізніше я опинився в раю. За вічнозеленими со-снами розстилалося озеро Констанца. У його гладкою се-ребристої поверхні відбивалися побілені снігами вершини Альп, які виросли, немов за помахом чарівної палички, до самого блакитного південного неба. Поїзд зупинився в Убермінгене, маленькому середньовічному містечку, де я провів свої юнацькі роки. Було так тихо і спокой¬но, що я завагався, перш ніж вийти з вагона. Ка¬залось, що своєю військовою формою я розтривожить панує тут спокій. По дорозі в місто я дізнавався сосни і орехо¬вие дерева, які стояли тут століттями. Я милувався старовинною архітектурою будинків і клумбами квітів. Узна-вал людей, магазини. Все залишалося таким же, яким би-ло сім років тому, коли я залишав місто.
Моє несподіване повернення, та ще в званні лей-Тенанта, викликало справжній бум. Потім увагу род¬них і гостей зосередилося на нареченій. Церемонія одруження проходила на наступний день в малень-кою провінційної церкви. Наречений був у військовій фор¬ме. Його служба в канцелярії однієї з частин ППО представляла собою невеликий ризик. І з ним готові були миритися батько і Труді. У нього був хороший шанс пережити війну.
Швидкоплинна весілля мало вплинула на образ жіз¬ні моєї сестри. Через п’ять днів після одруження її чоловік повернувся до місця служби. Батьки залишили озеро Констанца, прихопивши з собою Труді. Коли вони їхали, я пообіцяв їм писати частіше, але знав (та й вони теж), що листів буде небагато.
Я затримався під блакитним небом в Альпах ще два дні. Повітря тут насичене ароматами айстр, троянд, сіна і південних сосен. М’яка і тепла вода так і манила до себе. Я прогулювався по берегу озера і, проходячи повз лавки під старим горіхом, згадав, як сидів на ній перед війною з Маріанною і спостерігав полуноч¬ний феєрверк. Мені здавалося, що війни не було і во¬все. І коли я стояв на кам’яній пристані, де колись після школи годував чайок, то на короткий час знову відчув себе хлопчаком.

Глава 9

В кінці вересня 1942 роки я прибув на пірс Тирпица в Кілі. Минуло півтора року з тих пір, як я пішов отсю-да в свій перший бойовий похід на борту «У-557». Дещо тут змінилося. Довгу пристань, у якій швартуються-валися підводного човна, прикрили від повітряної розвідки про-