Книга Сталеві труни стр 146
В середині квітня повернувся з відпустки ГЛавмех. Уви-дів Фрідріха, все ще не сбрівшего бороду, в офіцер-ської їдальнею, я підійшов привітати його:
— Здорово, старина! Як прийняли героя будинку?
— Під барабанний бій і мідні труби. Помітив, я зберіг бороду? Дітворі вона сподобалася, тому вирішив відпускати її і далі.
Він розповів, що провів більшу частину відпустки в роз’їздах і побаченнях з родичами, тому радий повернутися на базу. Я коротко і по суті розповів йому про стан нашого підводного човна і супутніх об-обставинами. У більш загальних виразах описав наші пригоди. Однак, коли повернувся вечірнім експрес-сом з Парижа Рідель, теж холостяк, я не постеснял¬ся розповісти йому подробиці про нашу легкого життя і витончених любовних утіхах.
Незабаром повернулися всі відпускники, проїхавши з дому на базу ВМС пів-Європи. Командир прибув в хорошому рас¬положеніі духу. Зморшки, нажиті їм після першого бойового походу, розглядалися. Зникла яскраво-руда боро¬да вікінга. За трьома тижнями відпочинку пішли ¬ сколько днів інтенсивної діяльності. Ремонт човна завершився за графіком. Через чотири дні мало бути змонтовано зняте обладнання.
Моя остання ніч в порту була спокійною. Мене турбували лише думки про долю майбутнього походу, і я намагався відволіктися від них, беручись писати листи. Я попросив Маріанну берегти себе і попередив роди-телей, що довгий час не зможу посилати їм звісток про себе. Близько опівночі я закінчив упаковувати речі. Новий наказ зобов’язував нас разом з описом вмісту-го багажу писати заповіт. Мені особливо нічого було комусь або залишати. Але коли я підписав своє закла-щаніе, у мене виникло таке відчуття, ніби я під-підписується собі смертний вирок. Цікаво, чи зможу я знову тримати в рука цей конверт, або хтось інший розкриє його, щоб виконати мою останню волю ?!
Глава 11
24 квітня 1943 року «У-230» погойдувався на хвилях в тіні свого бетонного укриття. Швартови були зняті з Кнехтів. Команда човна вишикувалася на кормі, віч-на-проводжав на пірсі. Підводники прикрасили себе цве¬тамі, прикріпленими або до флотським кашкетів, або до петель своїх оливкових форменок. Під ними взбі¬валі маслянисту воду гребні гвинти, які працювали на реверсивному ходу. «У-230» плавно відчалив від бетонної стіни і вийшла кормою вперед із тіні укриття під яскраво сіявшее сонце. Друга підводний човен, «У-456», отделі¬лась від іншого причалу і пішла в кільватері нашої. На її містку я побачив Форстера, співучасника вечірок у мадам. Ми привітали один одного помахами рук. Потім наш човен набрала хід, і берег зі стояли на ньому друзями залишився позаду. Як тільки ми пройшли центр бухти, на човні встановився військовий порядок: в діях, словах і думках. Ми вели себе так, немов ніколи не заходили в порт, не брали відпустки, що не развле¬калісь в казино-барі, не лежали в обіймах жінок.
«У-230» рухалася при високій хмарності по глад¬кой поверхні затоки зі швидкістю 17 вузлів. «У-456» йшла паралельним курсом в 500 метрах по правому бор¬ту. Ескорт зник за горизонтом. Сіре небо злилося з зеленим морем. Ми рухалися далі, уважно стежачи за показаннями радара. Наш човен була оснаще¬на нової радіолокаційної антеною, усовершенство¬ванним варіантом «біскайського хреста». Громіздкий хрест під час занурення повинен був забиратися всередину човна, нова ж компактна антена була приварена до огорожі містка і не деформувалася »при догляді під воду. З тих пір як ми вийшли з порту, радар улав¬лівал лише: слабкі імпульси. Коли вони стали сильнішими, «У-230» здійснила режимне занурення. Несколь¬кімі секундами пізніше за нею пішла і «У-456».
З цього моменту ми більше не підтримували зв’язок з