Книга Сталеві труни стр 161

присутність, не мало значення. Адже це могли бути після-дніе годинник любові і життя моїх товаришів.
Фактично підводна війна перетворювалася для нас в нескінченну похоронну процесію. Союзники завдали нам на море контрудар безпрецедентною сили. Англійці і американці збирали свої сили повільно, але неухильно. Вони збільшили флот швидкохідних сторожових кораблів, побудували кілька авіаносців середнього водоізмеще¬нія, а ряд транспортів перетворили в мініатюрні авіа¬носци. Вони створили ескадрильї морської авіації, а також пристосували для боротьби з нашим надводним і підводним флотом армади стратегічних бомбардирів-ників, що базувалися на суші. І несподівано нанесли по нам удари з вражаючою точністю. Тридцять во¬семь -і така була цифра наших потоплених підводних човнів у фатальний травень 1943 року. Разом з ними загинули багато моїх бойові друзі і товариші по навчанню. Поки наш глав¬ний штаб не прийме ефективні контрзаходи, всі наші хвалені нові підводні човни будуть лише збільшувати число сталевих трун.
Передбачалося, що ремонт «У-230» займе мінімум чотири тижні. Оскільки мені надали продовж-вальний відпустку, я вирішив з’їздити в Париж, відвідати рідних і провести тиждень з Маріанною на сонячному пляжі Ванзеє в Берліні. Так, відпустка була продолжіте¬лен, але я добре усвідомлював, що термін мого життя огра¬нічен.
На початку червня ввечері я відбув експресом в Париж, передавши справи Рідель. Поки потяг мчав по сільській місцевості, я намагався уявити, що чую знайомий шум дизелів, гуркіт розривів глибинних боєзарядів, авіабомб і торпед, тріск розколюється кораблів і гуркіт океану. Однак до мого слуху долинали толь ¬ ко забуті звуки стукоту коліс, що котилися по рейках. На паризький вокзал Монпарнас я прибув рано, ще свіжим вранці. Таксі доставило мене в готель поблизу Вандомской площі, який призначався для проживання морських офіцерів. Я вирішив утримуватися від амурних зв’язків під час короткого перебування в горо-де, але велика кількість агресивних дівчат незабаром піддав мою рішучість серйозному випробуванню. Я поспішив в про-хладние зали Лувра і провів більшу частину дня в про-гулко по галереї Аполлона, Великої галереї і залу Ка-ріатід, де, судячи з легендою, було повішено чимало гугенотів. Увечері я сходив в вишуканий ресторан біля Опери і повечеряв в урочистому самоті. Потім пройшовся вздовж бульвару Капуцинів, відхиливши кілька пропозицій платного кохання, і повернувся в затишний номер готелю.
На наступний день у мене залишалося до від’їзду мно¬го вільного часу. Вранці я гуляв по Плас Пігаль, щільно поснідав ц, маленькому кафе на Монмартрі, піднімався по довгих сходах до Сакре-Кер. Я провів опівдні і вечір на лівобережжі, бездіяльно блукаючи по улі¬цам і смітячи грошима в кафе. Париж, прекрасний Париж, як мені не хотілося залишати його! Однак о 22.00 я сів у потяг, що йшов до Німеччини.
Ранкове сонце піднялося вже високо, коли мій експрес прибув на вокзал Франкфурта. Я відразу про-ратіл увагу на те, що величезний скляний ку¬пол над залізничними коліями сильно пошкоджений бомбардуваннями противника. Шибки вибиті, залишився тільки голий сталевий каркас. Це видовище стало пе-чільного прелюдією до мого повернення додому.
Як завжди, я повернувся до рідних без повідомлення. Ко-ли на мій дзвінок мати відчинила двері, то подивилася на мене як на незнайомця. Почекавши секунду, я сказав:
— Добридень Мамо! Може, ти мене впустиш? Як добре знову бути вдома.
Я помітив, що мати час від часу пробирає нервная тремтіння, що вона сильно схудла. Мені здалося, що її гризе печаль. Але я не став розпитувати її, ре-шив сказати що-небудь приємне.
— Я такий радий знову відпочити за своїм столом.