Книга Сталеві труни стр 166
строго стежив за дисципліною в команді підводного човна. Толь ¬ ко один матрос доставляв мені клопоти. Він унадився бігати по ночах веселитися в місто, долаючи ограж¬деніе військового містечка. На жаль, він часто ввязи¬вался в кулачні бої через жінок, і я вирішив отпра¬віть його на вісім днів на гауптвахту. В інших отноше¬ніях він був відмінним хлопцем і показав себе надійним підводником, коли наша човен покинула порт.
В моє короткочасне відсутність штаб флотилії сде¬лал чудове придбання. Виявилося, що фло¬тілія грає важливу роль в складі німецького флоту і їй необхідно мати свого фотографа для ознайомлення потомства з цікавими подіями в житті з’єднання. Фотографом виявилася приваблива молода женщі¬на. Випадкова ранкова зустріч з цією жінкою побуді¬ла мене запросити її посидіти в барі. Коли ми там рас¬положілісь, я помітив:
— У вас дуже знайомий південний акцент.
— А ваше вимова теж дещо відрізняється від берлінського, — парирувала вона моє зауваження з посмішкою.
— Згоден. Я виріс на озері Констанца. На північному узбережжі.
Який збіг! — ‘вигукнула вона. — Я жила навпроти, за озером, в Констанці. Мене звуть Вероніка, багато хто називає просто Вірою.
Я запросив Віру повечеряти, і вона погодилася без роздумів. Після денної роботи я скупався в бассей¬не, який був також новим придбанням флотилії. Потім настав час зустрічі. Я постукав у двері будиночка, який зайняла Віра після призначення.
Удвох ми покинули військове містечко і побрели по вузьких вулицях Бреста під сонцем, схилялася до за¬кату. Ми замовили на вечерю смажених молюсків, креве¬ток в винному соусі, величезного омара і пляшку «Божо- ле». Потім пішли в маленьке відокремлене кафе і танцева¬лі під музику піаніста, який виконував всі наші заявки. Після цього повернулися до військового містечка. Якось не-
зазвичай було увійти в це обгороджене для військових мо¬ряков і ретельно охороняється місце з жінкою.
З цієї ночі я постійно зустрічався з Вірою після ра-боти. Одного разу в суботу я згадав про свій намір обзавестися цивільним костюмом і попросив Віру по¬мочь мені в пошуках матеріалу і кравця. Незважаючи на дефіцит товарів у воєнний час, кравець запропонував нам вражаюче розмаїття тканин, причому без кар¬точек. Я вибрав шотландку. Кравець зняв з мене мірку, призначив ціну і термін виготовлення костюма. Я не іспи¬тивал ні найменшого занепокоєння з приводу того, що, може бути, мені взагалі не трапиться нагода одягнути костюм. З цим придбанням я як би підбадьорював са¬мого себе, намагався бути більш оптимістично.
В останні дні нашого перебування в порту було чимало приводів для песимізму. Коли не вертався з походу бойовий товариш, коли відкрилася правда про на¬шіх втрати в травні, коли вповзала у внутрішню гавань побита підводний човен, коли повідомлення про зростаючі втрати ставали головною темою розмов в офіцерській сто¬ловой. І в моїй пам’яті знову спливали жахливі кар¬тіни нашого підводного пекла. Зростала передчуття не¬счастья. Найгірше було те, що наші хлопці не могли дорого віддати свої життя. Незважаючи на великі втрати, ми в квітні потопили тільки третина судів союзників, от¬правленних на дно в березні. У катастрофічному для нас травні було потоплено всього 50 суден противника, тонна¬жем в 265 тисяч тонн. На середину червня підводний вой¬на фактично не принесла результатів. За два тижні було втрачено ще 16 підводних човнів. Адмірал Деніц пріка¬зал тимчасово припинити атаки на судноплавних лініях в Північній Атлантиці. Тим, хто вижив підводних човнів були ізме¬нени райони патрулювання, але вони не були відкликані з фронту. Навпаки, щоб компенсувати наші Оші-ломляющим втрати, предпрімалі гігантські зусилля для швидкого ремонту підводних човнів, які перебували в сухих доках, і завершення будівництва нових підводних судів на