Книга Сталеві труни стр 198
Розорений місто знову поринув у темряву ночі, і його жителів знову охопив страх перед почався воз¬душним нальотом. Я повернувся в наш розбитий будинок і прі¬слушівался до оголошень по радіо, поки наліт не пре¬кратілся.
Прокинувся від того, що б’є в обличчя сонячного світла і з подивом озирався на всі боки в свою дивну і в той же час добре знайомої мені квартирі. На стіні навпроти мого ліжка висів малюнок оголеної жен¬щіни, який я намалював, коли мені було 18 років. Мати постійно цікавилася, хто позував мені в такому юному віці. Поруч висіла репродукція картини Рем¬брандта «Чоловік в шоломі» і трохи подалі гіпсова маска «Незнайомки з Сени», знята з невідомої кра¬савіци утоплениці, яка була виявлена в знаме¬нітой річці Парижа обличчям вниз. На стіні навпроти вікна я повісив мої флотські трофеї — емблеми, прапори, стрічки. На полицях уздовж стін стояли книги, які я «купував в книжкових магазинах, розкиданих по всій Європі. Та¬кова в основному була моя кімната, з якої я в 1939 го¬ду пішов на війну. Мені говорили, що вона буде виіг¬рана протягом декількох місяців. Проте чотири роки війни просунули мене до вершин обраної во¬енной професії. Я знову придушив почуття песимізму, яке останнім часом зріло в мені сильніше і сіль¬нее. скоро, дуже скоро ми доведемо цю прокляту вой¬ ну до переможного кінця …
У темряві повернувся ключ у замку від вхідних дверей. Повернулися мої рідні. Мати і Труді були шоковані, батько ж вимовив, зітхнувши:
— На жаль, нам доведеться звикати до втрат. Могло бути й гірше. Але ми знову разом, і давайте вип’ємо за це.
Пала розкупорив дві пляшки мозельського. Ми ви¬пілі за моє подвійне підвищення, за щасливий випадок, який врятував батьків і сестру від бомб, за нашу стійкість перед обличчям повітряних нальотів союзників. Разом провели час в кабінеті батька до третьої години ночі, бесе¬дуя і прислухаючись до попередження по радіо про от¬дельних прориви ворожими літаками нашої сісте¬ми ППО. Потім ми ризикнули вирушити спати, посколь¬ку нальотів союзників на Франкфурт не очікувалося.
На наступний день пізно ввечері я зійшов з пріпол-зшего як черепаха поїзда в порту Нойштадт на Балті¬ке, де були організовані командирські курси. Я знайшов вільну ліжко в одному з чистих дерев’яних бара¬ков і кинувся на матрац, набитий соломою.
Вранці о 08.00 я виявив, що невелика група бу-дущіх командирів вже займається в симуляторі. Він представляв собою складне спорудження, що нагадувало приміщення рубки підводного човна. Воно було встановлено над великим водоймищем і могло пересуватися в будь-якому на-правлінні серед макетів транспортів, танкерів і ес-Мінц. Симулятор дозволяв майбутньому командиру освоюватися з технікою і прийомами торпедної атаки в зануреному положенні до тих пір, поки обрана тактика не відпрацьовувалася їм до найдрібніших деталей. Отримавши достатній досвід в бойових умовах, я легко справлявся з навчальними завданнями. Після двухнедель¬ной практики і нудного життя в бараці я порадів переїзду в Данциг для занять бойовими стрільбами.
В кінці січня я сів у потяг, що йшов в Данциг. Плат-форма вокзалу кишіла піхотинцями різних звань і ран-гов. Вони штурмували вагони поїзда, який повинен був відправитися в довгу подорож на фронт в Росію.
Я влаштувався в димній купе з декількома армійськими офіцерами. Вони пихкали закрутками з російської махор¬кі, низькосортного тютюну, який вивчилися курити за відсутністю кращого. Я запропонував їм викурити аромати-етичні турецькі сигарети, які ще були доступні нам, флотським офіцерам. Ця пропозиція значно поліпшило відносини між піхотою і ВМС, а також віз-дух в купе. Поки потяг рухався на схід, ми говорили про війну в цілому і російської кампанії зокрема. Фрон-
