Книга Сталеві труни стр 202

Марикой покинули його одночасно, але розлучилися в Імменштадт, де раніше зустрілися. Її поїзд пішов на схід. Я сів у експрес, що йшов до озера Констанца, на Шварцвальд, Франкфурт.
Мій потяг піднімався і спускався по горбах, следо-вал через ліси і долини. В сутінках він дістався до Лін- дау, острова на озері Констанца, і через годину прибув в темряві і тумані в Уберлінген. Тут, далеко від виючих сирен повітряної тривоги, жили мої родичі. Їх хвилювали буденні дежа. Вони нічого не знали про вой¬не на море і, ймовірно, забули про моє існування, оскільки грім фанфар, що сповіщає про наші перемоги, давно замовк.
Коли паровоз нашого поїзда стояв під парами, я заме¬тіл при слабкому світлі тьмяного ліхтаря одного пасажира, який піднімався в вагон. На ньому був армійський мундир. Коли він проходив повз вікна мого темного купе, я дізнався свого дядька. Я запросив його до себе, злегка змінивши голос: У вікна є вільне місце, герр майор.
Дядько чиркнув сірником, підніс її полум’я до мого обличчя і потім запитав:
Як, чорт візьми, ти опинився в цьому куточку?
— У мене було днів відпустки, — відповів, я. — Тепер повертаюся ш фронт через Франкфурт.
Пішла пауза, досить довга, щоб заподоз-рить недобре будинку. Я швидко запитав:
— Ви що-небудь чули про моїх батьків?
— Вони живі, але не повернуться до Франкфурта . Вони по-втрачали там все. Твої батьки сховалися в привокзальному готелі в Карлсруе. Я бачив твою мать дві години тому.
Я стиснув губи. На щастя, було занадто темно, щоб дядько міг розгледіти вираз мого обличчя. Повинно бути, його спотворила гримаса гіркоти і смутку, коли я подумав про поневіряння своїх рідних, про страждання і нещастя моєї країни.
Ми помовчали. Потім дядько став розповідати мені про своє нове призначення коменданта табору військово-полонених. Він повідав мені історії про війну зовсім іншого роду, війні, в якій безумство сили змагається з бе-зуміем безсилля. Призначення дядька на цю посаду з-стоялося в результаті довгої низки невдач. Він не ладнав з режимом з січня 1933 року. Через його оппозі¬ціі нацистської партії уряд заборонив газе¬ту, яку він видавав. Дядько кілька років провів у внутрішній еміграції, отримуючи підтримку лише від род-ственник. Війна закликала чоловіків на військову служ¬бу. Дядько, як колишній офіцер кайзерівської армії, був мобілізований, підвищений у званні і незабаром призначений ко-мендантом табору.
За годину до півночі ми з дядьком розпрощалися в самому темному кутку Шварцвальда, в холодному приміщенні вок-залу, де кілька жінок добровільно готували каву і суп для солдатів, які їхали транзитом на фронт. Я сьорбав гарячий бульйон, поки не прийшов час сідати на по¬езд, що прямував в прирейнские рівнину. Повільно, після шестигодинний стомлюючої їзда, він прибув на вокзал Карлсруе. Я побіг через привокзальну пло-ща в готель. Коридорний повів мене в номер, де раз-місце рідні.
— Хто там? — відповіли на мій стук.
Я назвався себе.
Батько виглядав блідим і якось швидко посивілим. Мати і Труді заплакали при моїй появі. Щоб по-радіти возз’єднання сім’ї, батько запропонував спов-тися вниз поснідати.
— За сніданком простіше розмовляти, — додав він.
Однак і за столом розмова не клеїлася. Труди, все
ще не прийшла в себе, мовчала. Мати, більше її випробувала в житті, незабаром заспокоїлася. Батько сооб¬щіл, що вони пересиділи повітряний наліт в бомбоубе¬жіще. Їм довелося провести там кілька годин. Він журився, що залишив удома речі, які хотів з-