Книга Сталеві труни стр 206
Понял роками, прийняли тепер на себе мої офіцери. Я отримав можливість морально і фізично подго-товіться до походу.
На третій день я отримав свій перший оперативний наказ і незабаром після сніданку зустрівся з Вінтером в його кабінеті. Він спокійно і коротко роз’яснив мені бое¬вую завдання.
— Ми тимчасово призупинили тривалі по-ходи в Атлантику і віддали перевагу кратковре-менним рейдів в зони, де сходяться маршрути конвоїв. Погляньте. — Вінтер розгорнув велику жовту мор¬скую карту і вказав на ній район, який штаб намітив для бойових операцій підводного човна під моїм командовані¬ем. — Як бачите, ваш квадрат знаходиться в стратегічес¬кой зоні на підходах до Ла-Маншу.
Вивчивши карту, я побачив, що глибина океану в заданому районі не перевищувала 150 метрів. Операції в такому мел¬ководье мають свої переваги і недоліки. Я зрозумів також, що там ведеться повітряна розвідка і сконцентрі¬ровани групи мисливців противника. Там буде мало шансів спливати для вентиляції відсіків човна і под¬зарядкі акумуляторних батарей. В таких умовах под¬лодка навряд чи виживе без «шнорхель», коли за нею ста¬нут полювати ескадрильї літаків і ескадри есмінців. Здоровий глузд підказував мені, що «У-415» була обре¬чена, і все-таки я не міг повірити, що так довго рятувався від загибелі тільки для того, щоб стати жертвою устарев¬шего обладнання.
Я прийняв наказ, склав його і сховав у кишеню кита-ля. Потім віддав честь свого начальника і вийшов.
Нарешті настав час виходу в море: 21.30, 11 квітня 1944 року. Команда зібралася на кормовій палубі. Нас не проводжали доброзичливці на пірсі, не було ні музики, ні квітів. У бетонному бункері глухо звучали мої коман¬ди. «У-415» повільно вийшла кормою вперед на мілководді внутрішньої бухти, потім розвернулася і пішла за нервово рухався тральщиком по довгому тем¬ному проходу, що веде в Атлантику. Я ходив і раніше цим маршрутом. Але тепер я командував екіпажем под¬лодкі, ніс відповідальність за 58 чоловік команди, прі¬чем в той час, коли наші шанси на успіх і порятунок були мінімальними.
О 22.45 ескорт розвернувся і без попередження ліг на зворотний курс. Його капітан побажав нам щасливої полювання. Це напуття вже давно втратило будь-який сенс. Воно нагадало мені про те, що наш вихід в море навряд чи залишився в таємниці, тому що в очікуванні швидкої висадки союзників, що дає французам надію на освобожде¬ніе, кожен робочий сухого доку, офіціантка бару або дівчина з будинку розпусти прагнули доповісти про лю¬ бом нашій дії англійцям.
З відходом ескорту ми поспішили вперед. Потрібно було якомога швидше піти під воду, бо ніхто не хотів потрапити під бомбардування на поверхні. Але, крім загрози з воз¬духа, доводилося зважати на мінними полями, уста¬новленнимі англійцями. Всупереч великому бажанню поринути під воду, ми змушені були продовжувати рух в надводному положенні, поки човен не достіг¬нет більшої глибини, де можна обходити міни та укри¬ваться від глибинних бомб. Весь цей час нас безперервно обстукував імпульси радара.
— Новий імпульс, курс 1-40, гучність усілівает¬ся! — доповів оператор радара по переговорної трубі.
— Перевірити глибину ехолотом, доповідати по-стійно, — скомандував я з містка в центральний пост.
, -. «31 … 32 … 33 …
Ні, ця глибина не годилася для занурення, а тим самим і порятунку від хв.
— Сигнали радара посилюються, — наполегливо пре-дупреждал голос в переговорній трубі.
— … 37 … 38 … 40 метрів.