Книга Сталеві труни стр 216

чений. Хоча від останнього бою нас відділяло тільки не-скільки годин, ми обмінялися проте посмішками і добрими побажаннями. Потім я продовжив вишагі¬вать по палубі. Ішли хвилини. Пройшла година. Нарешті повільно минула ніч.
Коли над узбережжям Нормандії з’явилося новий день, найбільша з усіх десантних операцій йшла пів-ним ходом. Величезний флот — понад чотири тисячі де-сантних судів з 30 дивізіями союзників на борту, 800 есмінців, крейсерів, лінкорів, бойових кораблів інших класів — наближався до узбережжя Європи, яке піддалося вогневому нальоту десятьма тисячами літаки-тов противника. Дивізії парашутистів сипалися з неба за оборонними лініями наших військ, а бесчіслен-ні планери висадили там солдатів, танки, гармати і бій-припаси.
Поки французька земля здригалася від вибухів мил-нів бомб і гранат, поки перші хвилі десантників * знищувалися концентрованим вогнем оборонявшіх¬ся, поки тільки кілька сотень наших літаків подні¬малісь в небо, а опір нашої піхоти і бойової техніки повільно слабшав під ударами з повітря і мо¬ря, — 15 підводних човнів простоювали в очікуванні під навісом бетонного притулку в Бресті, ще 21 підводний човен удержіва¬лась в портах на узбережжі Біскайської затоки і 22 ос¬тальние залишалися в безпеці в фіордах Норвегії.
О 10.00 наказу до вих’ду в море все ще не поступили ло. Командування не зронивши ні слова. Наші хлопці винесли на палубу радіоприймач, щоб послухати но-вості. Повідомлялося про героїчний опір наших армій і про те, як вони скидали десантників назад в море. Звучали фанфари і військові марші, покликані вселити населенню, що найбільша битва обов’язково завершиться нашою повною перемогою. Команди 15 підло-док, наведені в стан найвищої бойової готовий-ності, вітали ці новини і відбивали на палубі чечітку в такт військової музики.
Тепер накази віддавалися і скасовувалися протягом не¬сколькіх хвилин. Поступово смятеніе’возрастало. Под¬лодкі опівдні все ще стояли біля пірсу. Чутки і помилкові тривоги слідували один за одним як молоді бички під час панічної втечі.
О 14.40 нам, 15 капітанам, було наказано з’явитися в офіс Вінтера. Стояла мертва тиша, коли Вінтер вру¬чал кожному з нас наказ в запечатаному конверті. Я розкрив свій блакитний конверт, розгорнув листок бума¬гі червоного кольору, яка містила запізнілі указа¬нія Льва. Вдивляючись в рядок телетайпа, я похолов. Букви наповзали одна на іншу. Я все прочитав: «У-415» вийти в море опівночі і слідувати в надводному по¬ложеніі на повних обертах до узбережжя Велікобріта¬ніі між мисом Лазард і пунктом Хартланд. Атакуйте і знищуйте транспорти противника ».
Наказ був ще більш божевільним, ніж той, що посту-пив зі штабу раніше. Він вимагав від мене і сімох моїх друзів, тих, чиї човна не були оснащені «шнорхеля- ми», залишатися на поверхні моря і слідувати без усякого захисту до південного узбережжя Британських ост¬ровов в той час, коли небо почорніло від тисячі са¬молетов , а море кишіло сотнями есмінців і сто¬рожевих кораблів. Цілком очевидно, що нам не вдалося б врятуватися від загибелі до того моменту, коли б мала змогу таранити транспорти в британських портах.
Семи підводних човнів, оснащених «шнорхель», Повез¬ло більше. Їм було наказано слідувати в зануреному стані в район, де відбувалося вторгнення союзні¬ков. Повільне просування під водою частково отсрочі¬вало їх неминучу загибель.
Капітан Вінтер ходив блідим і похмурим. Він креп¬ко потиснув руки командирам, з якими подружився. Він зробив все, що міг, щоб наші останні дні на су¬ше були скільки-небудь приємними і змістовними. Більшого зробити він був не в змозі.