Книга Сталеві труни стр 240

провентилювати відсіки човна за допомогою «шнор- хеля». Операція вимагала запустити дизелі, перебуваючи під водою. Дія цього приладу вже давно визива¬ло у мене цікавість. Главмех вивів човен на глубі¬ну 14 метрів, підняв щоглу-трубу і висушив її, потім були відкриті клапани. З протяжним свистом в кор¬пус човна кинувся свіже повітря. Заробив один з дизелів, закачуючи в корпус більше морського повітря. Набравши швидкість, човен пішов на глибині стійким ходом. Просто диво! Я спостерігав, як відроджувалася лод-ка. Відпала необхідність підніматися на поверхню, піддаючись смертельному ризику. Життя всередині корпу¬са знову стала непоганою.
Ми перезарядили батареї і пішли крадучись по по-стічної околиці Біскайської затоки, кишевшей непри-ятельскімі кораблями. Періодично двигуни Загл-шалісь, вироблялося прослуховування середовища нашого існування акустичними приладами для того, щоб жоден мисливець не зміг запеленгувати наш корпус і зас-тать зненацька згубної бомбардуванням. Коли за-нялся новий день, я призупинив нашу операцію по вентиляції повітря під водою. Перископ і поплавок були прибрані, і «У-953» пішла далі, балансуючи на глибині 40 метрів.
Поки сонце здійснювало своє денне рух по колу, «У-953» продовжувала слідувати наосліп на південь в підводному положенні. Коли знову прийшла опівночі, ми висунули поплавок і перископ на поверхню. Жоден літак, що патрулював затоку, не помітив вер-хушек «шнорхель» і перископа, хоча пілоти літали до-вільно низько над водою.
На зорі 26 серпня нам вдалося дістатися до самої юж¬ной точки нашого маршруту. Звідси я вирішив зробити швидкий перехід на схід до порту на узбережжі затоки. Через п’ять годин «У-953» м’яко опустилася на грунт на глибині 48 метрів. Я наказав підняти човен на періс¬копную глибину і розгледів тонку лінію узбережжя на сході. Уважно оглянувши горизонт, я помітив на півночі погойдується верхівки щогл і димові тру¬би есмінців. Лише випадково ми залишилися незамеченни¬мі ними.
13.20. Коли я в черговий раз висунув перископ, то побачив, що берег височів перед нами як стіна. Ми наблизилися до нього впритул, настільки бліз¬ко, що це вже ставало небезпечним. Я прийняв сроч¬ние заходи, щоб нас не винесло на берег, і скоман¬довал:
— Ліво руля, курс 3-40.
Незабаром ми ледве не зіштовхнулися з маяком на север¬ной краю острова Олерон. Здалося ланка з шести двомоторних літаків, що летіли на малій ви¬соте. Я опустив перископ, поки вони пролітали над нами. Через три хвилини небо стало чистим. Я взяв несколь¬ко пеленгов від маяка, поки мій штурман Хеннеке про¬кладивал курс. Ми виявили сильну течію, ухо¬дівшее на північ, і я зрозумів, що не зможу визначити до ночі, коли можна ризикнути піднятися на поверхню і слідувати в порт. Поки ж човен була змушена блуж¬дать під водою в районі, де кілька днів тому по¬гіблі деякі з моїх друзів. Я увійшов до приміщення центрального поста і зайнявся вивченням карти, содер¬жавшей детальну характеристику прибережних вод во¬круг двох островів. Острів Ре, в центрі якого рас¬полагался невелике містечко Сент-Мартін, мав со¬мнітельную репутацію. Стародавня фортеця служила преж¬де перевалочним пунктом, звідки французи розселяли по диявольському острову закоренілих злочинців і політичних заключенних.Через дві години після заходу сонця ми піднялися на поверхню. Маяк зник. Вважаючи, що течія віднесла