Книга Сталеві труни стр 245

у Ла-Рошелі, прорватися крізь блокаду британських кораблів і дістатися до заданого району. Закінчив він тим, що запитав:
— Питання є?
Оскільки у мене було власне уявлення про навігації, я відповів, що питань немає.
Ми віддали один одному честь, і на цьому наша своеоб¬разная зустріч завершилася. Я побіг до бронемашині і помчав на ній в компаунд, минаючи військові колон¬ни. Там я упакував свої скромні пожитки і на тій же бронемашині відправився до бункера. По дорозі встре¬тілісь кілька важких танків, гуркотіли по улі¬це, і колона піхоти з польовою артилерією, двігавша¬яся через місто, щоб зайняти свої позиції на зовнішньої оборонної лінії. Звідти доносився глу¬хой рокочучий шум наближалась битви. Менш ніж за тиждень Ла-Рошель перетворилася з сонного средне¬векового містечка в укріплений бойовий пункт, гарні¬зон ко торого був готовий битися до останнього.
Прибувши в Ла-Паліс, я трохи затримався біля входу в бетонний бункер, спрямувавши свій погляд до сонця. Навмисне посмакував ці хвилини, тому що знав, що вночі піду з човном під воду і буду жити в темряві багато тижнів. Я знав, що в кращому випадку не побачу сонця до тих пір, поки човен, пройшовши дві тисячі миль під водою, не спливе восени або, скоріше, взимку в норвезькому фіорді. У гіршому ж випадку я міг взагалі не побачити денного світла і зануритися в підводний могилу, в вічну темряву.
Підійшовши до човна, я був вражений видом дерев’яних контейнерів зі свіжими овочами, які стояли на палу¬бе. На мить здалося, що нічого не змінилося з тих славних днів, коли я починав службу подводні¬ка. Втім, все стало по-іншому. Кілька сотень на¬шіх підводних човнів зникло, подібно нашим перемогам на суші, Але залишилася, по крайней мере, одна, приречена на загибель в битві.
Я покликав старпома, який стежив за навантаженням пов-вольствия, і повідомив йому:
— Виходимо з цієї пастки о першій годині ночі. Без ескорту, врахуйте це. І будь ласка, ніякої переклички.
Як щодо повідомлення артилерійських батарей на узбережжі? .
— Не хотілося б, щоб вони знали про наш відхід. У «томмі» вуха всюди. Краще ризикнути бути обстре¬ляннимі.
Після вечері о 20.30 настало повне затемнення. Я закрився фіранкою в своєму кутку і розтягнувся на зе¬леном шкіряному матраці. Тягар відповідальності за ко¬манду давило на мене зі всією своєю вагою. З ухо¬дом останньої підводний човен вийшов з нашого останнього порту на узбережжі Біскайської затоки битва за Атлантику по¬дошла до гіркого і разом з тим зухвалому фіналу.

Глава 25

7 вересня, 01.00. При тьмяному світлі я вивчав навіга-ційних карти в приміщенні центрального поста. Так захопився плануванням виходу в море, що вздрог¬нул, коли почув голос старпома:
— Підводний човен покинути порт готова команда на сво¬іх місцях.
— Дякую. Тепер задерти люки всіх перегородок, команді надіти рятувальні жилети. Коли будемо пере-Сека бухту, тільки два-три людини повинні залишатися в корпусі.
Клацнули водонепроникні д ^ єрі, підводники одягалися в свої жовті рятувальні жилети. Я на¬тянул на себе куртку на овчині, пішов за коман¬дой на ходовий місток і скомандував приглушеним голосом:.
— Віддати носові і кормові. Обидва мотори на повні оберти, повний назад — прямо кермо!