Книга Сталеві труни стр 256

ци з важкою ношею з рушниць і речового мішка, в потер¬той залатаній формі тяглися по вокзалу, як ста¬рікі. Я протиснувся з багажем крізь щільний натовп людей на платформі і попрямував до Ангальтського вок¬залу. Поїздка в метро позбавила мене від переживань з приводу великих руйнувань в місті, проте і під землею я бачив порушеннях долі людей. У метро обі-талі тисячі бездомних, виснажених жінок і дітей, збитих з пантелику солдат, поспішали в розорені до¬ма або на розвалюється фронт. Їхні обличчя були отме¬чени печаткою потреби, голоду, безсоння, байдужості і відчуженості.
Настала ніч, коли затемнений поїзд залишив позаду розорений Берлін і під пронизливий гудок кинувся на південь, брязкаючи колесами. У поїзді я як міг вбивав час. Курил, думав і мріяв. За моїми подсчі-там, я повинен був бути вдома — якщо не в Дармштадті, то на фабриці свого батька — опівдні наступного дня за умови, що не станеться ніяких несподіванок.
Перша година ночі. Місце в купе навпроти зайняла дівчина у формі люфтваффе і стала проявляти до мене більш ніж поверхневий інтерес. Щоб позбутися від її навяз-чівого цікавості, я вийшов у коридор і закурив си-Гарету. Однак через кілька секунд дівчина після-дова за мною.
— Ви не брат Труді? — запитала вона невпевненим голосом.
Неохоче я відповів:
— Ні, дівчина, ви, мабуть, помилилися.
— Вибачте, — вибачилася вона, — але ви дуже похо-жи на нього. Розумієте, вона моя подруга, брат її служить у флоті, схожість вражаюча.
Після цього я здався:
— Гаразд, зізнаюся, я брат Труді. А ви хто?
Вона посміхнулася, пам’ять її не підвела,
— Ви мене не впізнаєте? Я Клара Ехінгер, однокласс-ка Труді. Може бути, найближча її подруга.
Ні, я не впізнав цю дівчину. Адже вона була тоді ще маленькою дівчинкою, а я вже п’ятнадцятирічним юнаком. З тих пір пройшло десять років — ціле життя. Тепер, ког¬да вона була поруч, я був радий можливості скоротати вре¬мя поїздки приємними спогадами про щасливе юності. Ми говорили про шкільні роки і обговорювали давно забуті епізоди. Вона дійсно була найближ-шей подругою моєї сестри, коли ми жили біля озера Констанца. Клара сказала, що їй завжди подобалися мої батьки, а велика стаття про них в місцевій газеті напи-сана чудово.
Раптово спазми стиснули мені горло.
— Про яку статті ви говорите?
Її очі розширилися, а рот перекосило від жаху.
— Ви не знаєте? — здивувалася вона. — Ні, ви, конеч¬но, не знаєте!
Клара закрила обличчя руками. Більше вона нічого не хотіла мені розповідати. Все навколо закрутилося, сна¬чала повільно, потім швидше. Немов велике колесо почало обертатися за інерцією. Я чув, як де¬вушка продовжувала говорити крізь сльози:
— О, вибачте мене, Труді і ваші батьки погіб¬лі під час повітряного нальоту на Дармштадт два ме¬сяца назад.
Відчуваючи запаморочення, я сперся на стінку купе, щоб піднятися і випрямитися. Перед очима пропливли-вали вікно, стінка, люди. Я стиснув зуби і стримав сльози. Ніхто не повинен бачити мене сумували. Я прикрив гла¬за і зробив глибокий протяжний зітхання.
Поступово — не знаю, скільки це зайняло време¬ні, — я прийшов в себе і став сприймати те, що ус¬лишал. Може, Клара помилилася? Але немає, я розумів, що вона сказала правду. Тепер все скінчено. Ніколи я не побачу своїх близьких, ніколи не почую сміх сест¬ренкі, ніколи не відчую материнську турботу, чи не почую оповідань батька про свої проекти. З якоїсь жахливої ​​помилку покинули цей світ вони, а не я. імен-