Книга Сталеві труни стр 266

Німеччині набагато більше, ніж ми в стані допус¬тіть.
Проте я поводився так, ніби війна буде продов-тулитися вічно. З похмурою рішучістю зосередився на ремонті човни, який планував, і на підготовці її до виконання завдання. В середині цього тривожного дня я повів човен в сухий док, де повинні були намертво за-клепати і заварити навантажувальний люк. На борту «У-953» було все необхідне обладнання, щоб обійтися без нього. Я вирішив, що Не буду більше користуватися цим лю-ком, поки керую човном. Постарався раніше поки-нути док, оскільки мав останню можливість вис-паться в нормальній ліжку перед тим, як на кілька тижнів піти під воду.
В середині наступного дня я вивів «У-953» з су¬хого дока, переконавшись, що зварений шов витримає найлютіші атаки глибинними бомбами. Щоб ще раз випробувати підводний човен на міцність, я вибрав шлях, виявився фатальним для «У-1053». За зануренням «У-953» спостерігав той самий тральщик, що прісутст¬вовал при трагічному відхід під воду нашої пред¬шественніци. Вивівши підводний човен на глибоку воду, я сховався разом з командою в міцному корпусі і прі¬казал главмеху повільно і обережно занурюватися. Ми намагалися почути найменший скрип болта або тріск завареного шва. Але не було, чутно ні звуку. «У-953» з честю пройшла випробування: вона довела свою проч¬ность, вела себе бездоганно, охоче йшла всім нашим командам.
Пізно увечері 17 лютого ми нарешті покинули Берген. Скоро над фіордом опустилася ніч. Величезні скелі зімкнулися навколо човна, немов хотіли проковтнути нас. Вітер гнав із заходу на схід важкі хмари, часи-ми закривали місяць і допомагали нам сховатися від про-тивника. Через дві години ми досягли північного виходу з фіорду Берген, де химерні скелі, залиті блідим світлом, протистояли пінистим морським хвилям.
— Імпульси радара над носовими відсіками! — гарк¬нул в переговорну трубу оператор.
Я розумів, що нам не можна довго залишатися на повер-хности, але потрібен час, щоб провести підводний човен між скель і течій. Як тільки вона вийшла з спокой¬ной сріблястою акваторії фіорду в бурхливі хвилі Нор-вежского моря, я покликав до рубочного люка главмеха.
— Слухай уважно, Зельден, — звернувся я до нього, немов до нетямущих дитині. Щ Коли я оголошую тривогу, ти повинен опускати човен під воду вкрай ос¬торожно — ніяких ривків, ніякого надмірного кре¬на. І не більше ніж на 30 метрів, зрозуміло?
— Зрозуміло, командир.
— Мета за курсом 25-100, нульовий пеленг! — крикнув матрос.
На цьому закінчилося наше рух по поверхні моря. Пронизливо задзеленчав дзвінок, з цистерни балла¬ста зі свистом вирвався повітря. Перед тим як зійти в рубочний люк, я помітив, що ніс човна опустився під воду надто швидко, і крикнув:
— Главмех, що не опускай човен нижче 35 метрів, будь уважним!
Зачинивши кришку люка, я відчув, що човен опускається з наростаючим дифферентом.
— Прокляття! Вирівнюй човен, піднімай носову частину!
Ніс опускався на підводні скелі, які могли рознести корпус вщент. Через кілька секунд мощ¬ним поштовхом мене викинуло з рубки на палубні плі¬ти, потім човен взбрикнула, як норовиста коняка, і зробила стрибок вгору. Я взяв керування на себе. ¬ сколько різких маневрів горизонтальними рулями, бис¬трая регулювання, і човен заспокоїлася. Ошелешений і розлючений, я знову звернувся до главмеху:
— Скажи Бога ради, що ти робиш?
— Був у несправності діфферентометр, командир, — промимрив Зельден винувато.