Книга Сталеві труни стр 281

ранній відхід до сну, годинник і дні тяглися нестерпно повільно. Військове містечко розбурхували чутки відноси-кові наших перспектив і майбутнього Німеччини. Тривога і роздратування зростали в міру того, як дні сла-галісь в тижні, а від британського командування не надходило ніяких звісток. Дехто не зміг витримати психологічного навантаження. Один офіцер повісився на горищі будинку на мотузці, прив’язаної до балки. Ми по-ховали його серед червоних скель Тромоя. Через зо три не-діли після нашого прибуття на острів збунтувалися в бараках рядові-інородці, мобілізовані в нашу, ар-мию, як стверджувалося, примусово. Вони забарріка-складованої в своїх бараках і застрелили офіцера, по-СЛАН до них для розслідування. Бунт тривав до тих пір, поки його придушенням не зайняв брітан¬скіе підрозділу з континенту.
Через дві ночі англійці повернулися. Нас розбудили, зігнали з багнетами напереваги масою на луг і прик-зали роздягтися. Ми ходили туди-сюди в просторі між двома рядами «томмі», в той час як в наших оселях шукали заховану зброю. Наказ роздягнутися був навмисним приниженням, нагота прала разли-чие між офіцерами і рядовими. Це давало всім по-нять, що ми повинні підкорятися англійцям вільний і-кословно. «Томмі» виявили в бараках рядових мало цікавого і після обшуку офіцерського будиночка отби¬лі так само раптово, як і з’явилися.
Вони знову прийшли на початку липня, на цей раз для доп¬роса під відкритим небом. Нам повідомили, що необході¬мо зареєструватися для отримання супровідних документів. Натхнений перспективою швидкої ре¬патріаціі, я з готовністю видав британцеві всю інфор¬мацію, якої він домагався. Коли він запитав, отку¬да я родом, я назвав Франкфурт-на-Майні, де сподівався почати життя спочатку. Втім, у мене з цим містом не залишилося ніяких зв’язків, крім сумних спогадів і банківського рахунку на певну суму знецінених
грошей. «Томмі» пішли, і ми знову застигли в неви-носимом очікуванні.
Розв’язка наступила 24 липня. На острів прибутку не-велике підрозділ британських військ. Були собра¬ни ті, хто висловив готовність репатріюватися в аме-риканського і французьку зони. Нас повели на баржі, які очікували в фіорді, потім переправили в невеликий порт Мандал. Там оточили змішаними англо-нор-вежскімі патрулями, які виглядали досить по-інственно. Цю ніч ми спали в британських військових наметах, вперше за кілька тижнів набивши животи тушкованою бараниною з цибулею та картоплею.
Вранці нас піддали тривалої процедури обис¬ков і допитів. Щоб легше було вибивати прізна¬нія, нас знову змусили роздягтися. Допит проводився в найближчому коморі. Моїм інквізитором був британський офіцер, років на п’ятнадцять старший за мене. З самого початку мені задали питання, які мені потім довелося вислу¬шівать досить часто. Я чесно відповідав на них.
Ваша остання посада у флоті?
— Командир підводного човна.
— Мені здавалося, що ми вже всіх вас знищили. Скільки кораблів союзників вам вдалося потопити?
— Не знаю.
— Послухайте, невже ви не доповідали началь-ству про потоплених кораблях?
— Доповідав, але не цікавився підрахунками.
— Чи означає це, що ви знімаєте з себе відповідальність-ність за скоєне?
— Пане професоре, я виконував свій обов’язок.
— Добре, що не будемо це обговорювати. Але ми пошарпали вас досить міцно, чи не так?
— Можливо, в живих залишилося не більше двадцяти командирів підводних човнів. Крім мене, тільки два-три з них провоювали майже всю війну.
— Ви були членом нацистської партії? ‘
— Ні.