Книга Сталеві труни стр 8

в достатній кількості. Виходячи з цього і визнач — I лися мети епічної битви за Атлантику, в якій під — I водний флот опинився на передовій лінії оборони Гер — I манії. Навіть такий авторитетний державний і полі — I політичний діяч, як Уїнстон Черчілль, заявляв: «Біт — I ва за Атлантику була домінуючим фактором в тече — I ня всієї війни. Ні на одну мить ми не мали пра — I ва забувати, що все, що відбувається на суші, на морі або в повітрі в кінцевому рахунку залежало від її результату, і ми день за днем серед інших турбот з напруженою увагою стежили за мінливою фортуною в бойових діях на цьому фронті». Добре уявляючи собі руйнівні наслідки бомбардувань його країни люфтваффе, а також ракет «Фау-1» і «Фау-2», Черчілль при цьому констатував: «Єдине, чого я справді побоювався під час війни, — це загрози з боку підводного флоту противника».
Та й усі військові успіхи або невдачі Німеччини виявилися тісно пов’язаними з посиленням або ослабленням її підводного флоту. Ця взаємозв’язок ставала все більш виразною всякий раз, коли я сходив на берег після тривалого патрулювання моєї підводного човна в море.
Початок бойових дій у вересні 1939 року застала зненацька німецький флот і, зокрема, підводний.
Він зустрів їх абсолютно непідготовленим. Подібне становище склалося із-за договору, який набув чинності між Німеччиною і Великобританією в 1935 році. Він обмежив військово-морську міць Німеччини 35 відсотками від могутності Великобританії, щоб зберегти існуючий на той час крихкий баланс сил.
У 1939 році Німеччина мала у своєму розпорядженні всього лише 57 під-човнами, повністю укомплектовані особовим складом, з яких 52 мали невелике водотоннажність й були здатні виконувати бойові завдання тільки в прибережній зоні. Решта п’ять підводних човнів мали більшу водотоннажність і могли здійснювати тривалий