Тато, який завжди папа

Ада Самарка, письменник, сценарист, лауреат Нової Пушкінської премії і мама чотирьох дітей, героїня WoMo-портрета, який був визнаний читачами WoMo самим надихаючим в рамках проекту Non Stop Mommy Day, а також спікер SHE Congress, який відбудеться 14 листопада, поділилася з WoMo роздумами про сприйняття дітьми папи і вітчима.

Не так давно мій п’ятирічний син, дуже серйозний хлопчик, скупий на почуття, сказав: «Більше всього на світі я люблю тата і маму».

Я думаю, всі нормальні жінки на моєму місці лише посміхнулися лагідно б і стиснули дитячу руку міцніше, але мене на мить немов «вимкнули». Ми йшли по вулиці, був ясний осінній день і наді мною в цей момент зависло минуле, дыхнувшее сірим інеєм: «Як він може так говорити! Який несправедливий дитина!». З рідним батьком мій молодший син бачиться не дуже часто: це досить формальне спілкування зрідка, по вихідним. Я можу помилятися, але, здається, крім цукерок, цей хлопчик від папи не отримував ніяких подарунків взагалі, так само як і уваги. Більше того, у нас в житті є чоловік, який став моїм чоловіком і цілком замінив дітям батька: саме він стриже їх і годує з ложечки, він купує їм одяг, книжки та іграшки, він водить нас в кафе, кіно і цирк, виносить деньрожденческий торт зі свічками, і ми весь час разом. І тут, повернувшись від того… першого папи, дитина видає раптом таке.

Але я ласкаво посміхнулася і, відсунувши брилу свого морозного минулого, поцілувала сина і сказала: «Це ж чудово! Ми теж любимо тебе більше всього на світі!». І ми вирушили далі гуляти, як ніби нічого й не сталося.

Насправді, нічого такого дійсно не відбулося. Просто дитині дуже важливо жити в межах визначеного шаблону. Щоб бути хорошим, повноцінним дитиною, він відчуває необхідність любити маму, тата, а ще щоб біля будинків були даху, в траві росли квіти, а на небі було сонце. Це він як і мільйони інших дітей зображує на малюнках.

Рідний тато – постать неоднозначна у житті мого молодшого сина. Ми ніколи не жили всі разом, і ось коли цей папа з’явився через хворобливу, повну гіркоти паузу, я, не вагаючись, сказала: «Це твій тато» і пробуючи нові слова на смак: «Йди до тата, синку». І син полюбив його на все життя з тією ж швидкістю, з якою нова програма завантажується в комп’ютер. За замовчуванням. Відразу.

У всій цій ситуації, я надзвичайно вдячна моєму чоловікові, якого діти, особливо при сторонніх, також називають татом. І для яких він саме той, хто все вирішуватиме, роздасть всі пряники і може насварити за справу. Який переживає із-за їх уроків і заохочує дорогими подарунками, грає в м’ячики і малює крейдою на подвір’ї. Мабуть, це одне із самих видатних якостей – не вимагати визнання та «формалізації» своєї ролі за всю цю турботу. Він танцює випускний вальс у молодшій школі з моєї (нашої?…) донькою і ходить на батьківські збори до школи. Але він не рветься при цьому в дитячий малюнок. І не ставиться краще до тих дітей (а у нас їх четверо), які, підписуючи «тато», малюють когось явно дуже схожого на нього.

Всі знають, що коли щаслива мама, щаслива та дитина. І коли після розлучення мама знаходить своє щастя з новим чоловіком, чомусь вважається, що і дітям теж буде автоматично добре. І ось там, в осінньому сонячному парку я зрозуміла, що це не завжди так. І що навіть у самої щасливою, гармонійної сім’ї, де між мамою та її новим чоловіком панують любов і взаєморозуміння, діти можуть відчувати себе інакше, трохи не на тій хвилі. Вони можуть шифруватися, щоб не засмучувати маму і вдавати що все добре… Адже формально часто в нових сім’ях все дійсно відмінно. Але та ж кривенькая з вигляду, кособока, як будиночок на дитячому малюнку, програма «щастя за замовчуванням» повноти сім’ї не інсталюється двічі.

І тепер я розумію всіх тих дітей з неблагополучних сімей, які наполегливо тікають від добрих людей, дають їм любов і увагу, щоб побути поруч зі своїми рідними, абсолютно недолугими, абсолютно в них не потребують плохенькими батьками. Просто тому що вони — ті перші фігурки з дитячого малюнка, разом з сонцем і квітами в траві.

І все, що ми, нові батьки, істинно і безкорисливо люблять, можемо зробити в такій ситуації для своїх-«несвоїх» дітей – це просто знаходитися поруч і дозволяти такого малюнку висіти на стінах вашого дому, бути йому серед інших суто особистих дитячих речей, періодично хіба що витираючи пил з підрамника.

Адже приймаючи людину, ми приймаємо і все його минуле, навіть таке, від якого самі вважали за краще відмовитися.