Книга Сталеві труни стр 203

зберігати. Я прийняв рішення найняти вантажівку і відправиться у Франкфурт, щоб забрати решту по Житков.
Ми вирушили поїздом в Дармштадт, знайшли шофе-ра з вантажівкою і поїхали путівцем у Фран¬кфурт. В’їхали в місто з півдня і пішли далі повз численних зруйнованих димлячих будівель. По¬жарние все ще відкопували загиблих під руїнами. Ми бачили ряди небіжчиків, акуратно покладених на тротуарах і прикритих ковдрами.
Вантажівка проїхав міст через Майні, прогримів серед уламків і почорнілих фасадів зруйнованих будівель. Ми перетнули привокзальну площу, об’ез-жая воронки від бомб, і в’їхали на розорену Саві- ніштрассе. Гори руїн і залишки напівзруйнованих стін — ось все, що залишилося від струнких і красивих рядів будівель. Вантажівка зупинилася перед купою бі-того цегли і скла, на місці якої колись був наш будинок. Перший поверх примикав К ‘дому будівлі ще залишався цілим, але був засипаний уламками верх-них поверхів. Бетонна основа будинку трималося ін-но, тому рятувальники змогли пробити прохід в нашу будівлю і вивести моїх рідних і їх сусідів в безопас-ве місце. Тільки це щасливе обставина не сде¬лало мене сиротою.
Я пішов за батьком в льох сусіднього будинку. Світло його ліхтарика виявив в стіні отвір, досить широке, щоб пролізти в нього. Мене не покидала тре¬вога, що на нас ось-ось обрушиться стеля.
З льоху мене покликав глухий голос батька:
— Іди сюди, подивися, де ми сиділи.
Я проліз вперед і побачив при світлі кишенькових фону-Риков застелені картоном лавки. Їх покривав тол-стий шар пилу.
— Уявляю, як ви себе почували, сидячи тут. Повір, я добре знаю, що значить перебувати в подоб¬ной гробниці.
— Так, синку, це був не пікнік. Зовсім як у Флан-дріі в 1916 році, коли мене засипало в підземному бун-кере.
Ми винесли свої пожитки назовні, і шофер поспішаю-під занурив їх у кузов 1рузовіка. Мати плакала. Вона іме¬ла необережність піднятися на купу сміття в пошуках речей і побачила лише жалюгідні уламки свого колишнього світу. Батько відвів її в сторону від руїн і сказав з нотками оптимізму:
Не горюй ,, ми купимо нові меблі. «Томмі» і янкі ще поплатяться за це.
Довга низка армійських вантажівок і санітар-них машин затримала наш від’їзд з Франкфурта, тепер вже не рідного, а мертвого міста. Спогади про пре¬жней комфортної і щасливого життя скінчилися, як тільки ми повернули ца південний автобан.
Менш ніж через годину вантажівка з’їхав з автобану і на¬правілся в невелике містечко Пфлунгштадт, де батько побудував свій новий завод. Ми протряслі по бруківці на молочную- ферму, яку батько орендував, щоб налагодити на ній виробництво продуктів за своїм патентом, і склали коробки і валізи в його новому офі¬се. Потім батько з гордістю показав нам свої нові пост¬ройкі, стіни яких покривала керамічна плитка.
Зволікати з моїм від’їздом в Брест більше було не можна. Всією сім’єю ми поспішили на вантажівці на вокзал в Кар¬лсруе. Прибули туди в сутінках, як раз до часу от¬правленія мого поїзда. Я похапцем обійняв своїх роді¬телей і сестру, будучи впевненим, що для них випробування закінчилися і вони проживуть до кінця війни в безопас¬ності. Коли поїзд відійшов від станції, я ще раз побачив на платформі рідних. Вони махали мені руками на проща¬нье. Я дивився на них до тих пір, поки моїх близьких не поглинула темрява.