Книга Сталеві труни стр 282

— Були членом гітлерюгенду?
— Ні.
— Чи були ви членом будь-яких інших партійних організацій?
— Ні.
— Дурниці, ви, німці, все так відповідаєте. Ви повинні були входити хоча б в одну організацію. Як інакше ви могли стати офіцером і особливо командиром под¬лодкі? Облиште, зізнайтеся, що були хоча б чле¬ном гітлерюгенду.
жаль, мушу вас розчарувати. Ви дезин-формувати. Флот не рекрутував офіцерів з гіглер- югенд, і членство в партії не було необхідної перед- посилкою для служби. Ми повинні були відповідати тим самим вимогам, що і ваші рекрути у флотську службу.
Я чув інше. Повинен попередити ,, що вам слід говорити тільки правду. Неправдиві свідчення по-тягнуть за собою важкі наслідки. Вам краще прі¬знать своє членство в партії, щоб уникнути непріят¬ностей. Ми захопили партійні списки, тому легко встановимо істину.
Такі факти, мені нема чого додати.
Інквізитор перервав свій допит і заглянув в обсязі-просту книгу — список осіб, які перебували в розшуку. Ні¬чего не знайшовши, він запитав, як мце вдалося вижити, і, здається, був вражений, коли я розповів йому некото¬рие епізоди свого порятунку в безнадійних ситуаціях. Врешті-решт він проштампував мої супровідні документи і вручив їх з черговою усмішкою:
— Бережіть. Без цих документів ви опинитеся за ко-лючей дротом. Удачі, капітан,
У той же день після полудня я вже спирався на поруч¬ні старого похмурого транспорту, що прямував в Гер-манію. Кілька тисяч звільнених зі служби людей стоп на палубі і спостерігали, як зникає вдалині норвезький берег, В цьому натовпі не чув ні сміху, ні сплесків веселощів — тільки тяжке молчаціе. На наступний ранок, 26 липня, ми знову вийшли скопом на палубу. Наше судно ввійшло в широку дельту річки Ве- зер. Після цього два буксири притягнули його до пірсу Бре- менхафена. Ми мовчали і тоді, коли знову вступили на землю Німеччини. Негайно нас оточили американські солдати і зібрали документи. ‘Нас завантажили в грузові¬кі і відвезли в табір на околиці міста. Там подверг¬лі санобробці і нагодували. Ми з Фредом розділили на двох банку сардин і кілька штук сухого печива, яке збереглося ще з від’їзду з Норвегії. Потім завернулися в ковдри і заснули під нічними зірками.
На світанку 27 липня близько трьох тисяч чоловік були посаджені в товарний поїзд, що йшов під Франк-Фурт, де нас повинні були звільнити. Це була медлен¬ная, довга і сумна поїздка. Ми проїжджали пшеничні поля, які чекали прибирання, придорожні станції і переез¬ди, що охоронялися американськими солдатами, автомагі¬стралі, забиті колонами бронетехніки союзників, і гори будівельного сміття, які колись були пре¬краснимі містами. Ми прибули до Франкфурта на вто¬рой день після полудня. Коли поїзд петляв по пріго¬родам і потім по Шаумайнкаю, розташованому уздовж Майна, я з гіркотою виявив, що рідне місто разру¬шен до невпізнання. Він став місцем дислокації аме-риканського гарнізону.
Поїзд зупинився біля набережної поблизу колись цвету¬щего Ніцца-парку. Я запитав у охорони, в чому причина зупинки. Мені відповіли, що нам доведеться залишатися в відкритих платформах для худоби, поки не доїдемо до Хёх- ста, міста на захід від Франкфурта.
Нарешті поїзд покинув Франкфурт. Ми в’їхали в Хезст і поїхали далі на захід без зупинки. Було відчуття, що американці надули нас, і я подумував про те, щоб зістрибнути з поїзда. Але перш ніж я зміг здійснити свій намір, поїзд зупинився на за-кате в долині Рейну. Кілька рушничних пострілів, велика метушня, і поїзд оточили французькі сол