Книга Сталеві труни стр 283

дати. Хтось із нік побіжно німецькою з французьким акцентом оголосив через мегафон:
— Опустіть голови. Це французька армія. Будемо стріляти при найменшій ознаці непокори. З-який зберігає спокій і підкоряйтеся наказам.
Загальне замішання. Я зрозумів тепер, що свобо-да була всього лише ілюзією, а в дійсності нас чекає полон за колючим дротом. Ми лаялися і жа-лову, що передача нас французам була незаконною. Однак ніхто і не збирався вислуховувати наші скарги і образи. У цю ніч ніхто не спав. Ми сиділи в товарних вагонах під світлом автомобільних фар і грізними дула-ми рушниць. Волков віддали на піклування стада.
29 липня в 05.00 нас розбудили звуки «Марсельєзи», за яким послідував наказ, виголошений дзвінким ельзаським голосом:
ЙР Негайно звільнити вагони. Побудуватися на березі річки. Не намагайтеся втекти — це буде ваша ро-ковая помилка.
Близько трьох тисяч німців спішилися і вишикувалися згідно з наказом. Нас повели по розгойдувати пон-тонного мосту через Рейн у французьку зону оккуп-ції. Незабаром ми удостоїлися побачити трагікомічне зо-лище. Коли зійшло сонце, його промені відбивалися відблисками на величному пам’ятнику перемоги, встановленому на вершині гори Нідервальд. У той же час Рейн відрізав нам шлях назад у відносно безпечну британську зону окупації, сотні з нас туди ніколи не повернуться.
Ми продовжували свій марш по ранковій спеці, підго-няемое криками і жестикуляцією французьких солдатів. Коли полонені припхалися до табору суворого режиму Дітершайм, то все були знесилені. Під аркою, укра-шенной орнаментом, повз нас прогримів фургон з раз-детимі виснаженими трупами, який тягла упряж¬ка коней. Солдати з блискучими на сонці шти¬камі, примкнутими до рушниць, відокремили офіцерів від рядових і впихнули нас в величезну клітку, вже заповнену німецькими військовополоненими. Наші соотечест-венники, напівроздягнені і брудні, виглядали ходячими скелетами. Вони обросли довгими, сплутавши воло-самі і бородами. Їх задубілі коричнева шкіра по-тріскалася від недоїдання. Місяцями вони жили під від-критим небом і спали в земляних норах, схильні до дії всіх стихій. Будь дощ перетворював цю го-білу землю в море бруду і ховав людей в могилах, ко-торие вони вирили своїми руками.
Ми з Фредом вибрали вільну нору і закопали в пил свої деякі пожитки. Грайливі марокканські солдати безперервно кидали ручні гранати і стре¬лялі з рушниць в своє задоволення. Незабаром після полу¬дня на возі привезли бляшані банки з їжею. Фор¬мально це була перша годівля після того, як ми скуштували в Норвегії тушковану баранину з цибулею і кар¬тошкой. Передбачалося, що в банках був суп, але виг¬лядел він як помиї від миття посуду. Я сказав Фреду, що не збираюся перетворюватися тут в черговий ске¬лет і спробую тікати звідси цієї ж ночі.
Коли над табором опустилася ніч, я почав небезпечну розвідку з метою вибратися на волю. Обережно про-крався в прохід між клітинами і поповз в пилу, до огорожі табору між двома сторожовими вежами. Доводилося рухатися через освітлене прожекторами простір на очах у тих, що сиділи в баштах кулеметників. Потім — внутрішнє огорожу забору і слабо освітлений-ний ділянку. Тепер між мною і свободою знаходилися тільки два огорожі з колючого дроту. За вне¬шнім — густі зарості папортника. Вони могли б защі¬тіть мене, якби я тільки добрався до цього місця. Ре¬шів, що в наступну ніч я виберуся цим маршрутом на свободу, я повільно виконав зворотний шлях в нору. Коли повернувся, велика частина ночі вже пройшла.
Трубні наспіви «Марсельєзи» струсили з мене сон. Прокинувшись, я негайно розповів Фреду про план своєї втечі. До мого розчарування, Фред поставився до