Книга Сталеві труни стр 117

однак, було спокійним і теплим, тільки легкий бриз викликав брижі на поверхні. Трохи далі від мене свер-калу в сонячних променях біла флотська кашкет Зігма- на. Він з комфортом плив в своєму жовтому рятувальному жилеті в кашкеті щільно насунутому на його голову.
— Хлопці, тримайтеся разом, нас ось-ось врятують! — крикнув командир з води. Потім він повернувся до мене і запитав: — Старпом, все вибралися з човна?
— Нічого не було ні душі. Я йшов останнім.
Темні постаті в жовтих рятувальних жилетах барах-талісь в воді на широкому просторі. На віддалі, на південь, за легким серпанком я побачив ледь помітну смужку узбережжя в гирлі Вісли. Її сірі хвилі відкидали нас назад у відкрите море. Знаючи силу течії в цих ме¬стах, я зрозумів, що ми навряд чи допливемо тут до берега.
Однак приблизно через 20 хвилин на поверхні по-здавався ніс підводного човна. Секундами пізніше вона спливла повністю і, набираючи швидкість, помчала в нашому на-правлінні. Завдала нам нищівного удару, вона була близька до того, щоб зробити другу помилку. Я згрупувався в воді і замахав обома руками в від-чаянной спробі спонукати командира човна застопо¬ріть двигуни. На щастя, хтось з екіпажу зрозумів мій сигнал. Двигуни були заглушені, і вона стала медлен¬но дрейфувати в нашу сторону. Після її повної оста¬новкі неподалік спливла ще одна човен і стала осто¬рожно до нас наближатися. Ми підпливали до двох сталевих махину і за допомогою своїх рятівників піднімалися на палуби, пофиркуючи, чхаючи і кашляючи. Турботливі руки покривали наші плечі ковдрами.
Я піднявся на борт човна, яка відправила нас на дно. Зігман прийняв вибачення її капітана, але оскаженів, коли той заявив, що навіть не помітив, як його човен зіткнувся з підводним об’єктом.
Врятовані вишикувалися на кормі для переклички. Я нарахував 37 чоловік, включаючи деяких з найшх гос¬тей, які показали себе з найкращого боку. Перед- поклавши, що 22 людини перебувають з Фрідріхом на дру¬гой човні, я став сигналити їм прожектором:
— Будь ласка, повідомте: скільки врятувалося людей?
— На борт піднято двадцять чоловік, — відповів главмех.
— Включаючи тебе самого?
— Включаючи мене.
— Прошу перерахувати людей ще раз. Вас повинно бути двадцять два.
— На жаль, нас всього двадцять.
Ми втратили двох чоловік. Я був упевнений, що на бор¬ту «У-612» нікого не залишилося.
Зігман розлютився:
— Тільки цього нам не вистачало. Послухай, старпом, хіба ти не запевняв мене в тому, що останнім залишив човен?
— Запевняв. І я, чорт забирай, переконаний, що всі хлопці вибралися з неї. Там не залишилося ні душі.
Я розгублено вказав на місце, де годину тому наході¬лась наш човен. Однак пошуки зниклих виявилися безрезультатними, знайшли тільки два плаваючих спаса-них жилета. Ми повернулися в порт на борту човна, яка доставила нам стільки лиха. Зіткнення про¬ізошло тому, що вона рухалася помилковим курсом. Її командир не врахував сильну течію в бухті, визиваемо¬го водами Вісли, і продовжував рух в зануреному стані, ігноруючи такі кошти орієнтування, як акустичні прилади та перископ. Ця помилка коштувала двох людських життів і загибелі дорогої под¬лодкі.
Загибель «У-612» надала на нас гнітюче воздей¬ствіе. Про це можна було судити на наступний ранок, коли Зігман виробляв перекличку під внутрішнім дворику житлового комплексу, а не на борту підводного човна: бое¬способний екіпаж втратив її, Командир провів в сво¬ей квартирі офіцерські збори, щоб обговорити наше невизначене майбутнє. Ми перебували в подавлен¬ном стані. Нашим екіпажем могли б укомплек-