Книга Сталеві труни стр 261
яструбам, кидаються на
бомбардувальники, заповнюючи повітряний простір про-ломками ворожих літаючих машин. Під моїми ногами на відстані багатьох кілометрів від бою дрожа¬ла земля. Тисячі ні в чому не винних жителів Гамбур¬га, які молилися на Різдво * були заживо сожже¬ни і звернені на попіл. Повинно бути, мої рідні по¬гіблі таким же чином.
Що за мерзотна, безглузда війна, на якій здорові чоловіки і найдосконаліша техніка використовуються для знищення безпорадних і нешкідливих людей. Я убеж-дав себе, що беру участь в іншій війні, де одні топлять інші кораблі зі зброєю і боєприпасами, перш ніж останні будуть використані для вбивств і зруйнований-ний. Але яким би способом не велася війна, її жахливі наслідки не піддаються уяві. Смерть в Гіга-тскіх масштабах ставала настільки буденним, що саме життя здавалася недоречною, зайвої, а звичайні ра-дости життя чимось ненормальним, дивним і безглуздим. Навіть любов порядної жінки сприймалася як перешкода щоденного кошмару виживання.
Моя гіркоту в зв’язку з трагічним ходом війни, з ту-пости і некомпетентністю в штабі, прирікає нас на безглузді жертви, стала нестерпною на початку січня. Після спроб прискорити ремонт нашого човна в період між Різдвом і Новим роком я був викликаний — без всяких пояснень — до адмірала Деницу в резіден¬цію його штабу, розташовану в околицях Берліна. Це було дивно, так як Лев все більше і більше уда¬лялся від своїх капітанів. У роки тріумфу і перемог він регулярно відвідував командирів підводних човнів і їх команди в портах. Пізніше він припинив свої візити і замість них викликав командирів на зустрічі в казенній атмосфері штабу в Парижі. Після захоплення союзниками Парижа і загибелі більшості наших судів Лев перестав прігла¬шать капітанів.
У Берліні я зайняв номер в готелі «Фюрстендорф», прийняв душ і поголився, вдягнув свіжу білу сорочку
і нову краватку. Потім на що чекав мене міні-ав¬тобусе відправився по шосе в східне передмістя сто¬ліци Бернау. Проїхавши по пустельному шосе, через сос¬новую гай, я прибув до комплексу штабних будівель, ретельно охоронюваних і носять екзотичне на¬званіе «Корал». Після перевірки документів годинним мене провели всередину могутнього морського ведом¬ства. Лабіринт вичищених до блиску коридорів, ле¬гіон офіцерів в бездоганно білих мундирах дела¬лі будівлю схожим на госпіталь. Були відсутні лише запахи ефіру і антисептики. Я відразу відчув себе не в своїй тарілці. Мене потягнуло назад до своєї про¬потевшей, замурзаною команді.
Мені повідомили, що адмірал ще не приїхав, і при-говорили поснідати. В їдальні декоровані сто¬ли, прекрасні скатертини, добірний фарфор, серебря¬ние прилади з орнаментом, ряди офіціантів в білих фраках справили на мене враження якоїсь ненуж¬ной парадності. Я подумав ^ що більшість цих лю¬дей можна було б використовувати в роки війни з боль¬шім змістом. Якби вони менше розважалися і намагалися постачати нас засобами для ведення сраже¬ній, Німеччина зберегла б багато з тих 203 екіпа¬жей підводних човнів, які були потоплені в минулий рік. Можливо, ми мали б тоді армадою под¬водних човнів в 682 оперативні одиниці, яка би¬ла відправлена на дно з початку війни.
Коли столову покинули елегантні штабісти, я ос-тался з п’ятьма офіцерами, чия синя форма різко контра-стіровать з білизною мундирів постійних мешканців цього будинку. Відсутність нагород характеризувало їх як новачків, ще не нюхали пороху. З спільної бе¬седи я дізнався, що це командири нової партії підводних човнів, які до часу укомплектування особовим складом вже застаріли. Ці хлопці були готові вийти в море, але їх затримав виклик адмірала. Дивлячись на них, я бачив перед собою небіжчиків. При відсутності бойового досвіду у них
