Книга Сталеві труни стр 287

поліцейськими і перехожими. Аби не допустити, щоб мене счі¬талі злодієм, я зізнався, що втік з табору военно¬пленних. В результаті мене роздягли і посадили в глуху камеру.
Дуже скоро в поліцейській дільниці з’явився капрал. Він дозволив мені надіти одяг, але не туфлі. Потім по¬вел мене в наручниках по вулицях Монпарнаса, подго¬няя дулом револьвера. На метро ми дісталися до Се¬верного вокзалу. Мене повезли поїздом по сонячної сільській місцевості до Кормей-де-Парізі і, нарешті, доставили пішки в похмуру фортецю під назвою форт Кормей.
Нові обшуки і допити. Я відмовлявся разговарі¬вать з будь-ким, крім офіцера. В результаті був бро¬шен в темну камеру. Понишпорив у темряві, знайшов оберемок сіна і заснув на ній мертвим сном.
Пізніше мене розбудили двоє охоронців і вивели з ка¬мери. Вони повели мене по коридору, де пахло як в мор¬ге, вгору по сходах і привели в кабінет. Там сержант- ельзасец запропонував мені угоду: повне визнання за стакан води. Я понуро погодився. Але сержант, разуме¬ется, почув від мене не те, що хотів. З великим удо¬вольствіем він нагадав мені про покарання, яке мене чекає за неправдиві свідчення, — безстрокова одиночна камера з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками. Однак, сказав він, є вихід: офіцери моєї кваліфі¬каціі були потрібні для служби у французькому иност-ранном легіоні. Якби я погодився стати доброволь¬цем, то опинився б на волі через чотири тижні і насолоджувався їжею і вином легіонерів, а також іскус¬нимі в любові дівчатами з борделя в Сіді-бель-Аббес. Я сказав, що не той, хто йому потрібен. Сержант зловісно посміхнувся і зауважив, що у мене буде достатньо време¬ні для перегляду свого поспішного рішення. Незабаром двері в камеру знову зачинилися за мною,
У непроглядній пітьмі мене мучив голод. І все ж тьма мене влаштовувала. Вона приховувала мій власний убогий
вид і комах-паразитів, які населяли камеру. Довгий час перебував у глибокому трансі. Як мана, зву¬чал рада сержанта переглянути моє рішення. Нарешті я вирішив поступитися йому, тому що виходу з цього камен¬ного форту не було. Нехай мене пошлють куди завгодно, толь ¬ ко б там була найменша можливість для втечі.
Коли охоронці вивели мене з камери і привели до сержанта, я видавив з себе задихаючись:
— Іду на службу.
Він знову зловісно посміхнувся і наказав солдату принести мені поїсти. Підкріпившись гуляшем з хлібом і кавою, я підписав контракт. Мені було обіцяно швидкий переклад в інше місце для відновлення сил. Одна¬ко від’їзд затримав гострий напад дизентерії, уложів¬шій мене в госпіталь форту. Кілька днів я цеплял¬ся за життя і несподівано одужав. 28 вересня мені віддали мої пожитки, а також поношений коричневу форму Німецької трудової служби, по якій мене впізнали б як військовополоненого, якби я спробував знову втекти. Привітний капрал супроводжував мене в зворотному поїздці в Париж, а звідти в табір поблизу Ле- Мана.
Як легіонер-новобранець, я не мав свободою. Фактично моє становище було ще гірше, ніж рань¬ше. Я все ще залишався в’язнем табору суворого ре¬жіма для військовополонених. До того ж комендант табору попередив мене, що, якщо я здумаю знову втекти, то потраплю під суд військового трибуналу і буду расстре¬лян як дезертир з легіону. Крім того, я був ослаб¬лен перенесеними випробуваннями і втратив у вазі по¬чті 15 кілограмів.
1 жовтня мене випустили з времянки і перевели в офіцерський барак, що розташовувався в середині табору. Тут я знайшов кількох приятелів — в’язнів табору в Ла-Флеша. Вони були переведені сюди, щоб не сбежа¬лі. Вважалося, що з цього табору втекти неможливо. У той же вечір я став шукати способи вирватися на сво-