Книга Сталеві труни стр 144

гельська. Ми повинні були знищити противника на морі перш, ніж він зміг би накопичити сили для втор¬женія в Європу. І ми виконаємо це завдання!
За допомогою всієї команди «У-230» була швидко де-монтована для наступних ремонтних робіт і в кон¬це другого дня нашого перебування в порту перейшла у відання морських інженерів на верфях. Турботи про човні були лише частиною мого неспокійного способу життя в перші кілька днів. Я продовжував креслити карти і готувати доповіді до зустрічей Зігман з адміралом Де- ніцем. Командиру потрібно було їздити для доповідей в Париж, де Дениц розмістився зі своїм штабом в январе після призначення командувачем ВМС. Крім того, я оформляв документи для третини команди, отправляв¬шейся у відпустку.
Незважаючи на велике навантаження, я знаходив час ду¬мать про Івонне і ввечері завдав їй несподіваний візит. Я прийшов в магазин, де вона працювала, з букетом квітів. Однак Івонни на місці не виявилося. Я не хотів посвя¬щать власника магазину в наші особисті справи і, вважаючи, що дівчина змінила місце роботи, став шукати її в дру¬гіх книжкових магазинах міста. Але ні в одному не знайшов. Нарешті, я відправився до її будинку, де ми провели разом чимало ночей. Івонна там не було, ніхто навіть не прі¬знался в тому, що знає її. На зворотному шляху в місто я вдарив букетом об кам’яну стіну, впевнений в тому, що ніколи більше не побачу дівчину. Потім, підкоряючись вне¬запному імпульсу, повернувся в книжковий магазин і спро¬сіл у його власника по-французьки:
— Пардон, мосьє, де я можу знайти Івонну?
— Івонну? Ах, Івонну, -сказав він, пильно дивлячись на мене поверх своїх окулярів. Потім повідомив те, що я вже знав: -р Її тут немає.
Я повторив своє запитання.
— Молодий чоловіче, я знаю тільки те, що вона уех & ла вісім або дев’ять місяців тому. Як вона ‘сама сказала, з тіткою в Тулузу. Але, — він кинув на мене многозначі¬тельний погляд, — вона була змушена покинути місто. Розумієте, її переслідували за певні зв’язки. Та¬кіе речі не можна зберегти в таємниці.
В очах старого не було неприязні. Одна тільки печат ко.
Більше про Івонне я нічого не чув.
Через два дні командувач флотилією влаштував тор-дружність з нагоди нашого повернення з успішного бою-вого походу. За сніданком в офіцерській їдальні він спів-общіл про запланований захід і запросив усіх взяти в ньому участь. Вшанування мало состо¬яться в переданому флотилії курортному містечку Шато- Неф. Командувач додав з посмішкою:
— Я забезпечив місце для торжества, їжу, напої, оркестр для танців. Ваша турбота, панове, — забезпечити собі партнерок на прийом.
Я переконався, що знайти партнерок — це нелегке завдання в місті, повному «постояльців» — офіцерів, ніколи не виходили в море. Коли прибув автобус, щоб відвезти нас на торжество, «постояльці» заповнили його в компанії з гарненькими медсестрами і секретарками з адміні-стратівних установ. Ми, самотні герої морського походу, були змушені зосередитися в поїздці на со-зерцаніі квітучих весняних пейзажів Бретані.
Після заходу сонця ми прибули в «щато» — замок XVII століття, що притулився серед похилих пагорбів. Любо-тися прекрасною архітектурою і розкішної обстанов¬кой замку не було часу. Палацовий Зал швидко запол¬нялся гостями, і незабаром я тиснув руки старим друзям і однокурсникам. Обняв свого приятеля по училищу Фре¬да Шрайбера: Торжество відкрилося бравурною маршем, за ним послідували французькі, німецькі та англій¬скіе мелодії. Подавалися французькі страви і напіт¬кі відмінної якості. Трапеза почалася рано і закон¬чілась пізно. Танці припинилися далеко за північ, коли щасливі пари зникли одна за одною нагорі в кімнатах з оксамитової драпіруванням і постільною білизною, по-критими шовковими простирадлами. Пиятика, по якій