Книга Сталеві труни стр 176

лась човен Дальхауса. Бомбардування тривали з наростаючою силою більше чотирьох годин. Після цього «У-634» більше не виходила на зв’язок. Вона була потоп-лена з усім екіпажем.
Після того як «У-230» пройшла 20 градусів західної довготи, почастішали атаки з повітря. Звідси починалася «долина смерті». Ми вирішили залишатися під водою всю ніч і рухатися на поверхні вдень, якщо небо буде безхмарним. Але англійці панували в повітрі, і весь Біскайська затока здригався від їх бомбардувань. Ми проривалися крізь падаючі авіабомби, кулемет-ні черги і штормове море. У день вдавалося прой¬ті кілька жалюгідних миль. Ночі приносили полегшення, але ненадовго. Ми проривалися крізь стрій сторожових кораблів, ухилялися від їх радіолокаційних импуль-сов, що посилаються радарами великого радіусу дії, а також від нескінченних серій глибинних боєзарядів. Че¬рез сім важких днів ми нарешті побачили, як з моря піднялися скелясті береги Бретані. Це сталося 8 сен¬тября, майже через десять тижнів після того, як ми по¬кінулі порт.
Ми зустріли тральщик супроводу перед входом в бухту Бреста. Це був момент, коли підводники пере-одяглися в свіжу форму і втомлено протискувалися на па-лубу викурити свої перші за кілька тижнів сігаре¬ти. В цей же час наш доктор піднявся зі свого ліжка і показав своє потемніле страдницьке обличчя тим, хто давно забув про його існування. Зігман вставив біль-шую сигару в рот, зарослий яскраво-рудою бородою Вікин-га, і сопів нею із задоволеним виглядом. Зробивши похід під магічним парасолькою безпеки, ми знову зірвали найвитонченіші спроби ворога укласти нас на дно океану поруч із загиблими товаришами.
Як тільки «У-230» встала на одній із стоянок бетон-ного укриття, на місток піднявся Фрідріх в соломі-ної капелюсі і з чорною бородою, що обрамляють його бліде обличчя. У руці він тримав порцелянову чашку.
Главмех віддав честь і передав чашку Зігману.
— Хочу здивувати вас, гер капітан, — сказав він. — Ось все, що вдалося вицідити з наших цистерн. Кілька крапель солярки, і більше нічого.
Зігман посміхнувся:
— Річ у тім, главмех, це показник того, як я еф-фективно керував човном. Тобі слід віддати мені дол¬жное. Я завжди залишаю пальне про запас.

Глава 14

Прийом екіпажу нашого човна в Бресті відбивав на-пряжене стан справ і був затьмарений загальної удру-ченности в зв’язку з нескінченною низкою втрат. На пірсі великого бетонного укриття стояли кілька людей у ​​морській формі та дві дівчини, викроїти час зустріти нас з букетами квітів. Традиційне застілля у військовому містечку було добре організова¬но, але загальний настрій не йшла ні в яке сравне¬ніе з веселою святковою атмосферою колишніх зустрічей. Незабаром я пішов до своєї кімнати і виявив там особисті речі, акуратно складені на підлозі. У валізі з сві¬ной шкіри я знайшов свій заповіт і розірвав його на шматки. Так закінчився мій найтриваліший похід.
Потім прийшов час для ритуалу перевтілення: під гарячим душем я заново народився і, коли подстріг¬ся і поголився, досяг свого віку. Після цього со¬брался відвідати Віру, плани проведення часу з ко¬торой після походу були продумані мною ще в морі. Я намагався пригадати, як зав’язується мою краватку, коли до кімнати зайшов невірної ходою з полупус¬той пляшкою шампанського Фред Шрайбер, мій сооб¬щнік за багатьма пригод на суші.
— Так-так, — почав він розв’язно, — хтось, кажет¬ся, готується відзначити своє повернення. Ти довго був