Книга Сталеві труни стр 197

був зведений до руїн. Над містом висіла суцільна завіса з чорного диму. Для боротьби з пожежами і расчі¬сткі завалів вулиці заповнили пожежні машини, воен¬ние вантажівки, бригади ППО, санітарні фургони і ти¬сячі людей. Спотикаючись об уламки цегли і обходячи воронки, я помчав через площу, вийшов на Майнзер- Ландштрассе, повернув ліворуч на Савініштрассе, оббіг глибоку вирву посередині вулиці, звернувши увагу на велику кількість алюмінієвої фольги, при помо¬щі якої противник знижував ефективність радарів ППО, і потім пронісся ще п’ятдесят метрів вперед.
Тут я зробив відкриття, яке кілька успокоі¬ло мене. Наш будинок стояв на колишньому місці. Я відкрив тя¬желие залізні ворота, підійшов до парадного і позво¬ніл в двері. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що дзвінок не діє, я спробував увійти в будинок з чорного ходу. Там, де був сад, лежали велика купа битої цегли і штукатурки, шматки залізної огорожі, віконних рам, скла обігрівальних батарей і труб. Торцева стіна будинку була зруйнована вибухом бомби, виставивши напоказ всі п’ять поверхів. Мешканці та речі чотирьох з п’яти поверхів були вже евакуйовані, виняток становив другий поверх, де містилася наша квартира. Я дізнався спальню своїх батьків, де ще стояла меблі, нерозібрані ліжка, акуратно покриті ковдрами, але з шаром пилу зверху. Поруч була кімната, де швейна машинка дивилася на уявну стіну, і кімната сестри з бі¬рюзовимі шпалерами. У кутку одного з приміщень кварті¬ри висіла балія. Ніяких ознак присутності моїх батьків і сестри не було.
На першому поверсі з’явилася жінка і сказала:
— Це добре, що ви приїхали. Ми тут ворожили, чи прийде хтось, щоб подбати про меблі. Хо¬тя б ви.
Я дізнався в жінці дружину господаря будинку і запитав:
— Ви можете відкрити нашу квартиру? У мене немає
ключів.
— Я пошукаю. Попрошу також сусідів допомогти прибрати вашу квартиру.
З однієї її випадкової репліки я зрозумів, що мої ро¬дітелі поїхали у справах. Після того як жінка вру¬чіла мені ключ, я увійшов в квартиру і оглянув повреж¬денія.
Двері підсобних приміщень були зірвані з петель. У кімнатах зі стін попадали картини. Пол був усіяний дрібними предметами, знесеними зі столів. Розбилася тільки скляна і порцеляновий посуд. Однак меблі, ліжка і підлогу покривав товстий шар пилу. Перед убор¬кой квартири я одягнувся в старий одяг, яку на¬шел в своїй кімнаті. Потім відчинив вхідні двері, усли¬шав стукіт. Очікуючи побачити в якості помічників креп¬кіх чоловіків, я з подивом побачив замість них чотирьох жінок середнього віку, одягнених в сіру робочу фор¬му. Вони увійшли, немов у свою квартиру. Всі разом ми почали пересувати меблі, протирати її, виносити в ве¬стібюль і передні кімнати. Далеко за полудень женщі¬ни пішли, не відповівши на виражену мною прізнатель¬ность за допомогу.
Переодягнувшись в морську форму, я пішов в армійський інформаційний центр, отримав талони на харчування, послав телеграму своєму новому начальству, пояснивши причину моєї відсутності на місці служби . Кілька телеграм відправив за іншими адресами в розрахунку, що вони знайдуть рідних і викличуть їх додому. Потім став шукати ме¬сто, де можна було б перекусити, Чотири ресторану, де зберігалося пишність довоєнного обслуговування, були зруйновані вщент. У п’ятому, на Кайзерштрас- се, білосніжні скатертини змінили паперові підстилки, а елегантних офіціантів — похмурі матрони. Безвкус¬ний вечерю викликав неприємні відчуття після пишноти-них страв, які мені подавали в Марселі. Зла іронія полягала в тому, що французи, програвши війну, піта¬лісь, як королі, ми ж, переможці, жили на картоплі і ерзаци.