Книга Сталеві труни стр 215

бомбардування і знищення наших підводних човнів, защи-щенних бетонним навісом, я зрозумів, що час нашої по-останньої битви дуже близький.
І ось настав п’яте число. У ранні ранкові години, коли щебетання птахів ще не замовкло під воздействі¬ем спеки, я вивів підводників на прогулянку. Ми пройшли строєм по околицях Бреста з бадьорою піснею, яка будила ще спали французів. Семикілометрова екс¬курсія сподобалася моїм хлопцям, вона відвернула їх від службових буднів.
Після полудня я залишив команду на піклування сво¬іх офіцерів і відправився в місто з Хайн Зідер, капітаном «У-984». Близько 18.00 ми заглянули в офіс, щоб дізнатися що-небудь про десант союзників. Посколь¬ку нічого нового нам не повідомили, ми вирішили отве¬дать на вечерю апетитні страви в місті замість худих бутербродів, що подаються в барі флотилії. Зайшли в один зі своїх улюблених ресторанів, замовили два великих омара і запечені равлики на закуску. Зідер і я на¬слаждалісь класичним бретонским вечерею, але були позбавлені можливості поспілкуватися з гарненькими де¬вушкамі, які останнім часом стали надто за¬стенчівимі і незговірливими. Я згадав Маргариту з Сент-Дені і з гіркотою подумав про те, що більше ніколи не побачу її в Парижі.
Коли ми повернулися в компаунд бази, він був погру¬жен в темряву і тишу. Скрізь був погашений світло, його мешканці, здавалося, спали. Не спали тільки нічна вахта і чергові радисти.
Серед ночі я був розбуджений шумом від ударів кулаків, колоти в мої двері. Днювальний тремтячим від хвилювання голосом кричав:
— Тривога, союзники наступають, тривога!
Через секунду я опинився біля дверей:
— Де вони висадилися?
— У Нормандії, висадка в повному розпалі!
Він побіг далі будити моїх друзів.
Я увімкнув світло і глянув на годинник. Вони показували 03.47 -? 6 червня 1944 року. З досади подумалося: поки союзники сідали на кораблі і десантні судна, про-Гревал двигуни своїх винищувачів і бомбардирів-ників, перетинали Ла-Манш, щоб нанести нам віз-задушливий удар, ми безтурботно спали на білосніжних простирадлах в 200 милях від місця, де повинні б зараз знаходитися.
У збудженому стані я натягнув на себе воен¬ную форму і не став голитися. Справа залишалася за ма¬лим. Я неквапливо зібрав свої речі, акуратно сло¬жіл їх і поклав у шафу. Засунув в грудній кишеню моєї зеленої форменці зубну щітку і тюбик пасти. Одягнув кітель і закрив кімнату. Спустився вниз по ле¬стніце і, вийшовши з будівлі, відправився в бетонний бун¬кер. Мій час настав. Я більше не повернуся.
Коли я перетнув сходні, команда моєї човна вже ви-будувалася на палубі для переклички. Старпом доповів:
— Герр обер-лейтенант, команда в зборі. Підводний човен до походу готова.
Я підняв козирок свого кашкета і оглянув ше-рентген підводників:
— Вільно, хлопці. Ви знаєте, що противник уже ви-сідав на наш берег або висаджується зараз. Поме¬шать йому ми більше не можемо. Але в наших силах припинити нові поставки зброї і підкріплення висадилися десантникам. Ми зробимо все можливе. Приготуйтеся до виходу в море. Всі по місцях.
Не було необхідності говорити їм всю правду. Що стосується моєї команди, то для неї цей похід мав бути таким, як зазвичай.
Я крокував по палубі, чекаючи сигналу до виходу в море. Поруч стояла «У-629», якою командував Бузі. З ним я спустошив чимало пляшок вина в Ле-Трешер, ког¬да ми потрапляли в смугу безтурботного життя і развле-