Книга Сталеві труни стр 255

У невеликому житловому комплексі бази було безлюдно, схоже, їм мало користувалися. «У-953» була єдність-ний підводним човном, пришвартованої до пірсу. Мої під-водники снідали, сидячи на огорожі містка або прямо на палубі. Сніданок виявився мізерним, але і за це ми були вдячні. Опівдні мені повідомили, що ко-мендант готовий зустрітися з нами. Ми зібралися на НЕ-великому майданчику, і я представив команду досить вгодований офіцерові. Він щось говорив мені про те, що вибрав це місце для служби Батьківщині в злагоді зі своїми звичками і сімейними обов’язками. Я з обуренням зауважив * яку незадоволену міну він скорчив на обличчі, коли інспектував моїх подводні¬ков, неохайних і істощенньгх після довгого походу.
Ми негайно стали відновлювати свої сили. Я відвів «У-953» в сухий док, де її повинні були пере-оснастити. Повернувшись в житловий комплекс, з удовлет-Ворен виявив, що старпом подбав про рассе-лення команди по казармах. Мій чемодан був достав¬лен в кутову кімнату, яка на деякий час мала стати моїм будинком. Я розпакував речі, от¬правіл частина одягу в прання і чищення. Потім не без хвилювання я спробував зв’язатися з рідними. Однак те¬лефонная зв’язок з Дармштадтом не діяла — і це через два місяці після повітряного нальоту. Я послав род¬ним телеграму з проханням негайно відповісти.
Скоро з’ясувалося, що відновлення «У-953» займе вісім-десять тижнів. Ця новина, яка означала продов-тивний відпустку для всієї команди, була воспріня¬та як велика милість підводниками, чиє прагнення побувати вдома, розшукати рідних і близьких росло з тих пір, як ми прибули до Норвегії. Оскільки батьки не відповіли на мою термінову телеграму, я сам вирішив виїхати якомога раніше додому. Уже зібравшись в до¬рогу, отримав зі штабу повідомлення про те, що у мене за¬бірают главмеха і старпома. З великим жалем я розлучився з главмехом, досвідченим неабияким інженерії-ром, і випробував ще більше розчарування, коли на його місце мені прислали інертного главмеха з «У-415». Що ще гірше, на мою човен отримав призначення юний кур¬сант, який взагалі поняття не мав про підводні човни. По¬скольку передбачалося, що він займе місце стар¬пома, я терміново підвищив на посаді свого підводника Цімер, хоча того теж бракувало досвіду. Настільки опас¬ная перетряска командного складу човна вимагала-рішучо дій, по я вирішив нічого не предпріні¬мать до свого повернення.
У холодний туманний день на початку листопада я відпр-вився з Любека в Дармштадт через Берлін. Поїзд був набитий пасажирами з сильним прибалтійським акцентом. Це були біженці, що рятувалися від наступаючих російських військ. В основному серед них переважали жінки, де¬ті, люди похилого віку, одягнені в стару поношений одяг і та¬щівшіе з собою жалюгідний скарб. Тремтячи від холоду, вони сто¬ялі поруч зі своїми ящиками, вузлами, саквояжами. З купе в купе поширювалися тривожні новини і слу¬хі. Східний фронт швидко рухався на захід, над Ке¬нігсбергом нависла смертельна небезпека. І майже так само швидко рухався на схід Західний фронт.
Стоячи в проході вагона і занурившись в невеселі роздуми, я дивився у вікно. В ногах лежав чемодан з подарунками для батьків і Труді. За вікном миготів безрадісний сірий пейзаж. Згодом види моно-тонних северногерманскіх рівнин все частіше змінювалися руїнами з почорнілими стінами, воронками, гру¬дамі уламків і напівзруйнованих димових труб. За- тим з’явилися руїни зруйнованих міських кварта¬лов. Ми прибули до Берліна.
Всюди звідкись бігли люди. Вокзал був забитий тисячами пасажирів. Жінки, одягнені в форму Крас¬ного Хреста, роздавали їжу і якусь чорну бурду, яку вони називали кави. Худенькі юні пехотін-