Книга Сталеві труни стр 257
але я повинен був померти. І тисячу разів був готовий до цього. Я йшов битися в море заради збереження їхніх життів, заради їх безпеки. Але помилився в своїх очікуваннях. Чому Всевишній віддав перевагу взяти їх не-винні життя замість моєї грішної?
Клара поступово відійшла від шоку. Вона була удру-Чена тим, що виявилася вісницею смерті. Я намагався заспокоїти її. Говорив, що вона позбавила мене від тяго-стного невідання про долю батьків і безцільної по-їздки. Я змінив свої плани. Не було ніякого смис¬ла їхати в Дармштадт.
У Ейзенаху ми з Кларою пересіли на інший поїзд і відправилися в містечко Озеро Констанца. У нескінченно довгої ночі наша розмова не клеїлася. Я не міг ні про що думати, крім як про втрату рідних і нікчемності всього іншого. Коли поїзд мчав по рейках серед сірого листопадового ранку, я протер скло вікна і побачив на сте¬не привокзального будинку гасло, який виглядав як зла іронія: «Наші міста гинуть, стіни руйнуються, але наші серця ніколи не хитається!»
Коли нічна темрява огорнула східні відроги Шваров-цвальда, поїзд прибув до рідного міста Клари. Вона про-стиль зі мною, збентежена і збентежена. Я по-їхав далі в нічній темряві і не виходив з поїзда до тих пір, поки не побачив, як місячне світло відбивається на поверхні озера Констанца. Я витягнув свій багаж з вагона в Східному Уберлінгене, де мої родственні¬кі рятувалися від війни. Коли я почав розшукувати їх будинок, то відчув раптову потребу повернутися на вок¬зал, сісти на інший поїзд і повернутися на підводний човен до своєї команди. Я належав їм. Але я продовжив по¬іскі родичів, тримаючи в руці важку валізу з подарунками. Я не знав, що з ними робити. У мене не було навіть улюбленої дівчини, якій я міг би їх пе-Реда. Маріанна загинула в руїнах Берліна. І ВОІ-на пропала ще раніше. Маргариту я втратив в Парижі, зайнятому американцями. Маріка була одружена з іншим.
Моя поява на порозі будинку діда викликало замішаний-будівництві. Численні родичі, що жили більш-менш відповідно до під спільним дахом, явно не ожіда¬лі мого повернення з Атлантики. Вони вважали, що я загубився в хаосі, що відбувся за вторгненням на кон¬тінент союзників, і приблизно в той час, коли роді¬телі отримали від мене останній лист. Їх здивування з приводу мого відродження з небуття швидко смені¬лось стурбованими поглядами і неспокійним пошепки за моєю спиною. Щоб заспокоїти родичів, я твер¬до вимовив:
— Ваша тривога мені зрозуміла. Не треба виправдовуватися.
— Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Ти хочеш залишитися у нас?
— Ні, я зайшов просто побачитися. Залишу у вас свої книги і деякі речі …
Незабаром я дізнався, що моя кузина Лора прилаштувалася десь в Шварцвальді. Я негайно подзвонив їй і ви-ясніл, що там багато снігу і прекрасні умови для катання на лижах. Нарешті я знайшов собі притулок, ме-сто, де можна забутися на якийсь час.
Рано вранці наступного дня я залишив у родственні¬ков свої книги, подарунки і покинув озеро. Повільно та¬щівшійся поїзд повіз мене в гори, які змінили в тече¬ніе години забарвлення з темно-зеленою на сліпучо-білу. Зима настала раніше, ніж очікувалося. Глибоко в лісі на маленькій станції я сів в сани, і коні доста¬вілі мене на високогір’ї в Шёнвальд. Там кузина заре¬зервіровала мені номер в готелі.
Лора була палкою прихильницею гірськолижного спорту. У наступні кілька днів ми зустрічалися з нею, як тільки перші сонячні промені освітлювали біло-снігові верхівки величезних хвойних дерев, піднімаючись-лись вище і спускалися на лижах в долину. Щоранку ми повторювали ці підйоми і спуски по кілька разів, снідали вмістом полотняної сумки, прівя-