Книга Сталеві труни стр 260
цію нашого наступального клину. Напередодні Різдва наші шанси на перемогу прийшли до нуля.
Напередодні Різдва в порту було урочисто і ті¬хо — принаймні до півночі. Я робив вечірній обхід кімнат, розмовляючи зі своїми підводниками, роздаючи їм запевнення, в яких вони не потребували. Кожен з них прикрив свою душу міцним панциром, щоб за¬щітіться від примх розпадається світу. Я вер¬нулся в свою кімнату після того, як випив зі своїми офіцерами, унтер-офіцерами і матросами неабияку ко¬лічество напоїв. Зварив собі кави на гарячій плиті, занурився в крісло і почав читати. Кімната була насичена запахом хвої від ялинки, яку матроси уста¬новілі в одному з кутів. Це нагадало мені щасливі свята Різдва в минулому. Житловий комплекс заті¬хал. Я поступово заснув, бачачи уві сні веселу гулянку.
Через кілька годин після опівночі мене розбудив гучний стукіт у двері. Стукав мій ідейний курсант, ко ¬ торий стояв на вахті:
— Герр обер-лейтенант, я бачив, як один з матро¬сов провів через прохід в паркані жінку і зник з нею в кімнаті.
Повідомлення мене зацікавило. Я відправився в даль-ний кінець коридору, де знаходилася кімната матросів. Намагаючись не шуміти, відкрив двері. В кімнаті було тем¬но і тихо. Включив світло, але виявив, що хлопці під-страхувалися, вивернувши лампочки.
— Сходіть за ліхтариком, курсант.
— Слухаю, герр обер-лейтенант! — вигукнув він, згоряючи від нетерпіння.
Я залишився біля дверей, прислухаючись. Чув тільки тихе розмірене дихання спали матросів. Шкода, що курсант вміщався в цю справу і завадив мені спати. На цьому етапі війни хіба мало значення, де наші хлопці займалися любов’ю? Адже кожному з нас отме¬рено не так мнрго жити і любити. І все ж дісціплі¬на повинна дотримуватися.
Курсант повернувся з ліхтариком, і я направив промінь све¬та на першого спав матроса. Все в його ліжку виг¬лядело природним. Наступний матрос прокинувся від світла і моргнув віями. Третя постіль була подо¬зрітельно об’ємною. Я підняв краєчок ковдри, і під ним здалося перелякане личко юної блондинки. Я усвідомив, як нетактовно надійшов, і опустив край оде¬яла, відчуваючи себе винуватим. Потім в казармі спалахнуло загальне світло, і я виявив ще двох дівчат.
Я обмежився оглядом цієї кімнати, розраховуючи, що мешканці інших, почувши метушню, постараються швидше звільнитися від своїх напарників. У отноше¬ніі же трьох «попалися» матросів мені довелося ре¬шать стару колізію між вимогами дісціплі¬ни і моїми особистими симпатіями до хлопців. Я відклав своє рішення на час після свят.
На другий день після Різдва затремтіла земля і почувся глухий рокіт на віддалі. Мені це було добре знайоме. Йшла масована бомбардування міста — в даному випадку Гамбурга. Я взяв бінокль великого збільшення і зайняв місце на шосе, прохо¬дівшем неподалік, за пануючою над местнос¬тью височини.
На блакитному небі не було ні хмаринки, повітря холодний і прозорий. Гамбург висвітлювало біле зимове сонце. З мого місця було видно сонячні відблиски на крилах і фюзеляжах «літаючих фортець», що підлетіли з боку моря. Вони плавно спускалися з небес і пікі¬ровалі на місто. Літак за літаком випливали з от¬даленной димки. У просвітах між сотнями бомбарді¬ровщіков і незліченних винищувачів супроводу підстрибували сірі та чорні грудочки від розривів зе¬нітних снарядів. Я бачив через окуляри бінокля, як на Гамбург сиплються бомби, як спалахують на тлі голу¬бого шовку небосхилу червоні і жовті кулі, як взри¬ваются і перекидаються в повітрі палаючі літаки, як наші «Мессершміти», подібно