Книга Сталеві труни стр 276

направити в фатальний похід залишилися човни. Механі¬кі і докери працювали так самовіддано і напряжен¬но, ніби від їх зусиль залежало порятунок рейху. Меж¬ду тим по компаунду поширилися приголомшливі вести. Останнє комюніке верховного командування свідчило про те, що битва за Берлін вступила у вирішальну фазу. Гітлер взяв на себе командування військами, котрі захищали столицю.
О 19.00 я отримав секретні документи, яких чекав. До цього часу було вже пізно виез¬жать, тому я скромно повечеряв в офіцерській сто¬ловой і пішов висипатися перед поїздкою в Крістіан- сунн.
Витягнувшись на ліжку, я включив радіоприймач і став чекати новин. Нарешті музика припинилася. Голос диктора, спочатку деренчить, потім гучний і хрипкий, перервав коротку паузу: «Увага, прослу¬шайте важливе повідомлення».
Миттєво моя сонливість розвіялася. Я глянув на годинник. 21.30. По радіо звучав музичний фрагмент з опери Вагнера, який віщував похмуру звістку. Я по¬лагал, що повідомлять про падіння Берліна і навіть про те, що припинення вогню запобігло безглузді жерт¬ви. Але ось знову заговорив диктор низьким і торжест¬венним голосом: «Наш фюрер, Адольф Гітлер, сражав¬шійся до останнього подиху, загинув смертю хоробрих за Німеччину в своїй штаб-квартирі в рейхсканцелярії. 30 квітня фюрер призначив грос-адмірала Деніца сво¬ім заступником. Гросс-адмірал, наступник фюрера, об¬ращается зараз з промовою до німецького народу ».
Це був завершальний акт трагедії. Кінець нашим мукам, кінець війні та історії Німеччини. Саме не-можливе подія відбулася. Смерть Гітлера могла привести лише до остаточної поразки. Я з тру¬дом розрізняв голос Деніца. Він говорив про те, що во¬оруженная боротьба повинна тривати заради порятунку життів мільйонів біженців, що німці повинні сратулитися і захищати свої сім’ї. Його слова потонули в мелодії національного гімну.
Мене охопила безмежна печаль. Разом з деся¬тью мільйонами німців я віддав все, що у мене було, що я любив і леліяв. Заради своєї країни і перемоги я пожер¬твовал будинком і сім’єю. Я сліпо вірив в спільну справу, сра¬жался, сподівався, страждав і чекав дива в глибокій предан¬ності національної ідеї. І ось тепер все скінчилося. Настав повний крах.
Пригнічений, я поплентався в офіцерську їдальню. Там сиділи командувач флотилією і ряд офіцерів, збентежені, зажурені, бліді.
— Він загинув на барикадах, ми повинні продовжити його справу, — сказав чийсь голос.
Хтось та іншої вигукнув:
— Він дав нам приклад! Ми повинні триматися і про-должать війну тут, в Норвегії. Союзникам понадобіт¬ся чорт зна скільки часу, щоб викурити нас з цих гір.
Треті говорили обережно, припустивши, що насту-пив кінець війни. Обмін думками незабаром припинився через загальне почуття безвиході. Ми розбрелися по своїх кутках.
На наступний ранок, 2 травня, я сів у потяг, який доставив мене в Осло пізно ввечері.
3 травня я доставив конверт із секретними документами за потрібною адресою і потім скористався поїздом до Хортена. Там я вручив другий пакет ад’ютантові команду-ющего базою ВМС і продовжив свій шлях по залізниці до останнього пункту призначення.
4 травня о 07.00 я прибув в Крістіансунн після біс-сонної ночі, проведеної на дерев’яній лаві неотап- Лівану вагона. Над містом висів блакитний небесний купол. Я побрів по вузькій курній дорозі через сосновий гай і поросль низьких ялин до великим комплексом зда-