Книга Сталеві труни стр 116

один спекотний день. Більше 20 підводних човнів, пофарбованих у світло-сірий колір, прямували в задані квадра¬ти, виблискуючи на сонці в кільватерном строю. За право¬му борту лежав місто Данциг, його старовинні шпилі й вежі упиралися в бездоганно блакитне небо. Наш штурман Праґер визначав курс човна по орієнтирах на суші. Після двогодинного обміну враженнями — адже більшість з нас вчора пізно ввечері повернулися з розважальної прогулянки в Сопот — Праґер повідомив мені, що човен прибула в свій квадрат. Командира ви¬звалі на місток, і розпочалися навчання за заведеним на кожен день порядку. Матроси розділилися на три зміни, кожна з яких займалась по черзі в ар¬тіллерійскіх стрільбах. Офіцерський склад отрабати¬вал маневри із занурення човна і атаці в надводному положенні. Об 11.00 «У-612» здійснила занурення. Ми йшли на глибині 25 метрів зі швидкістю три вузла. Я на¬ходілся в носовому відсіку, навчаючи поводження з торпеда- мй значну частину команди, а також 12 новобранцев- підводників, які були взяті на борт для пріобре¬тенія навичок перебування під водою.
В 11.42 човен несподівано отримала сильний удар в корму. Вона різко пішла вгору, а потім хитнулася впра¬во. Інтуїція підказала мені, що ми зіткнулися з дру¬гой підводним човном. Я негайно скомандував:
Одягти рятувальні пояса! Всім в приміщення цін-трального поста! — І побіг на корму.
У дизельному відсіку мене зупинила потужний струмінь води, що б’є з пробоїни. Я помітив, що в результа¬те аварії кілька людей опинилися ізолірованни¬мі в торпедному відсіку, і крикнув їм;
— Забирайтеся звідси швидше, якщо хочете жити!
Трохи повагавшись, вони кинулися в бурхливий по-ток. Корпус човна швидко заповнювався водою. «У-612» ус-трьома вниз з сильним дифферентом на корму. Мені вдалося евакуювати людей з кормових відсіків і на-глухо задерти люк перебирання. Потім я поспішив в примі-щення центрального поста. Зігман між тим дав коман¬ду главмеху на спливання човни. Фрідріх підтримував компресорні шланги, допомагаючи стисненого повітря запол-нять цистерни плавучості. Необхідно було утримати човен на плаву і дати можливість команді вибратися назовні. Командир на містку керував рухом по-врежденной човни, направляючи її до узбережжя. Предсто¬яло пройти чотири нескінченні милі на південь. Я наказав роздати рятувальні пояса нашим гостям-новобранцям і квапив їх швидше підніматися по алюмініево¬му трапу в рубочний люк. На секунду я побачив круглий отвір люка і крізь нього блакитне небо. Відчув непереборну потребу кинутися вгору по трапу, але борг велів мені йти з главмехом вниз, всередину лод¬кі, і, можливо, загинути там. Одним оком я стежив за тим, як коливається стрілка глибиноміра, іншим — як люди залишають «У-612». Скоро корми човна настоль¬ко обважніє, що вона каменем піде вниз і потягне з собою всіх, хто ще в ній знаходився. Проте я сер¬діто бурмотів про себе: «Чорт забирай, через хвилину з не-великим ми все зможемо вибратися з цієї могили». Як і повернувшись, я крикнув в рубку:
— Поспішайте, позаду вас теж йдуть люди!
Раптово «У-612» ковзнула вниз дифферентом на
корму. З містка пролунав вигук:
— Човен тоне! Якого біса ви зволікайте …
На трапі залишилися всього два механіка. Фрідріх пере-стрибнув через клапан і пірнув у заповнене водою про-странство рубки. Він швидко піднявся по трапу до рубочного-му люка. Я пішов за ним. Потужний потік води тягнув мене вниз. Долаючи його, я протиснувся крізь рубоч-ний люк і за допомогою капітана вибрався назовні. Вода змила мене з містка, і в цю мить ніс «У-612» по-вантажився глибоко в воду. Човен стрімко пішла на дно. Швидкість її загибелі приголомшила мене.
Коли ми пливли до берега, я виявив, що на мені немає рятувального пояса. Я віддав його одному з гостей. море,