Книга Сталеві труни стр 194
Рідель підмінив мене на вахті, я ж спустився в тес¬ное приміщення, щоб дешифрувати радіограму. У ній передавалися поздоровлення Вернеру і Рідель в зв’язку з присвоєнням їм чергового звання обер-лейтенанта.
Незабаром ми залишили за кормою Кадіс і підібралися дуже близько до британської зоні насиченою протидії човнової оборони протоки. 6 грудня через дві години пос¬ле півночі ми проникли в затоку Барбате-де-Франко, де закінчувалося наше крейсірованіе уздовж европей¬ского узбережжя. Ми пішли під воду і посадили «У-230» на піщаний грунт. Часті розриви глибинних бомб в цей день всього лише в кількох милях на схід на¬поміналі нам, що «томмі» сповнені рішучості не пропу¬стіть через протоку ворога. Поки команда відпочивала або робила вигляд, що відпочиває, я сидів з командиром і обговорював план прориву. Після декількох годин взве¬шіванія різних варіантів Зігман вирішив пройти кут від нашої стоянки до північноафриканської порту Танжер і звідти в саму горловину протоки, де британці готують пастку непроханим гостям.
6 грудня ввечері особовому складу підводного човна було прі¬казано зайняти свої місця і залишатися там три наступні дні. О 21.00 «У-230 * спливла на гладку поверхню моря і помчала на повних обертах до африканського побе¬режью. Над нами простягалося безхмарне чорне небо, усипане яскравими зірками. Як тільки ми вийшли з-під захисту іспанського берега, радіолокаційні імпульси стали барабанити по нам зі зростаючою частотою. Дове¬рівшісь оператору нашого радара, ми продовжували про¬двігаться вперед з биткими від хвилювання серцями.
— Попереду об’єкт — гучність три!
Попередження прозвучало в ночі, як дзенькіт розбитого-гося склянки. Ми кинулися в рубку, і човен немед¬ленно пірнула в глибину. Після того як напруга спала, настала тиша. Підбадьорені цим, ми знову спливли. Однак після восьмімільной гонки настойчі- вий імпульс знову загнав нас в глибину.
Через годину двадцять хвилин ми спливли в 30 метрах від лівого борту знервовано маневрувати тральщика. Його капітан попросив нас слідувати за ним. Нам про¬сігналілі прапорцями з тральщика, щоб ми проявля¬лі максимум пильності, оскільки два тижні тому британські підводні човни потопили наше судно і подлод¬ку. Ми слідували за ескортом, повторюючи його зигзаги. Екіпаж підводного човна вишикувався на палубі в рятувальних жилетах. Біля входу в порт нас зустрів буксир, який потім перекрив вхід протичовнової мережею, протягнувши її від одного пірсу до іншого.
У міру нашого руху вперед Тулон відкривався у всій красі. Під яскравим сонцем блищали зелені гори, червона і зелена черепиця на дахах побілених до¬мов, що поржавіли надбудови декількох пошкоджених французьких військових кораблів на приколі. «У-230» ос-торожно просувалася по бухті повз двох затоплених французьких есмінців і трьох підводних човнів, що стояли у со-вершенно незахищеного причалу. Командир, помітивши невелике скупчення людей у морській формі, направив човен до незайнятому причалу пірсу. «У-230» зупинилася. Те, що раніше здавалося самогубною предпріяті¬ем, обернулося спокійним безпечним походом. Наше неймовірне везіння тривало.
Представники Двадцять дев’ятої флотилії подвод¬них човнів проявили зворушливу турботу про нас. З Бре¬ста були доставлені наш багаж і пошта. Було проду¬мано все, аж до дрібниць, щоб забезпечити нам затишок і комфорт. Я зібрався було розпакувати свій багаж, коли був викликаний в кімнату капітана.
— Сідай, старпом, кури, — • запропонував мені Зігман. — Я отримав зі штабу по телетайпу наказ, ко-торий підводить риску під нашою спільною службою. Тобі наказано відправлятися в Нойштадт, щоб пройти підготовку на командира підводного човна. Вітаю тебе.
