Книга Сталеві труни стр 286
був такий простий, що не міг не увінчатися успіхом. Каж¬дий день велика група в’язнів з колишніх унтер офіцерів приходила до наших відхожих місцях, щоб забрати високі металеві бочки, наповнені іс¬пражненіямі, і забрати їх у північний кінець табору для спорожнення в ями. Я і Фред повинні були непомітно приєднатися до цієї групи, вийти з неприємної но¬шей з табору і більше не повертатися туди.
Наша перша спроба втечі на наступний ранок не вдалася. У момент, коли ми вийшли зі своєї зони і приєдналися до колони кашляють в’язнів, вій-нопленний-австрієць упізнав в нас офіцерів і привернув увагу охорони. На щастя, нам вдалося відговорити її від наміру посадити нас на два місяці в одиночні камери. Після цього я швидко удосконалив свій план. У той же вечір, коли мешканці табору заснули, я пробрався з нашого барака до паркану, що відділяв офі¬церскую зону від сусідньої унтер-офіцерської. Перебрав¬шісь через паркан до сусідів, сховався в одній з убор¬них. Трохи пізніше моєму прикладу послідував Фред.
На світанку табір ожив. Пішли два години тя¬гостного очікування. Потім прибула робоча команда. Ми з Фредом взяли металеву бочку, змішалися з іншими в’язнями й вийшли з унтер-офіцерської зони непізнаними. З биткими від хвилювання серцями підійшли до ям і сховалися за велику бочку. Поки охоронці безтурботно базікали, ми поповзли подалі в зарості високої трави. Добравшись до узлісся блі¬жайшего лісу, заглиблювалися в нього далі, поки не по-відчували себе в безпеці. Звідси ми поспеші¬лі на захід, пробираючись через хащі кущів, дрібні річечки і стежки.
Через три години ми впали від виснаження в гущавині лісу. Лісові ягоди дозволили послабити голод і вгамувати жаж¬ду. Вночі ми вийшли на дорогу, уходившую на схід до Ле-Ману. Кілька годин тяглися по шосе, стрибаючи в кювет щоразу, коли проїжджали легкові машини або вантажівки, і потім знову пускалися в виснажливий шлях. Наші панчохи зовсім стерлися, п’яти покрили вол¬дирі. Ми блукали три ночі, обходячи французькі блок¬пости і фермерів, які прямували в місто. Нас посто¬янно переслідував страх. Брели, охоплені тривогою і біс-покойством, але з непохитною бажанням вирватися на свободу, підтримуючи себе їжею, яку добували в фермерських садах або в смітті. Днем спали, пріжав¬шісь один до одного, в лісі або в водостічних трубах. Ког¬да нарешті до завершення третьої ночі прийшли в Ле-Ман, то привели в порядок одяг, поголилися в парку і, го¬лодние, попрямували в центр міста. Знайшовши вокзал, ми з’ясували, що поїзд на Париж прийде не раніше по¬луночі. Довелося залишити місто і ховатися весь день в полі, зарослому резедою. Після закінчення сутінків ми пробралися на вокзал через сортувальну станцію ближче до пасажирської платформи.
В 01.07 прибув потяг. Фред і я поспішили на платфор-му, щоб загубитися в потоці пасажирів, що сідали в переповнений вагон. Коли поїзд покинув Ле-Ман, ми приєдналися до пасажирів, що розтягнувся на підлозі і прикинувся сплячим в надії, що кондуктор не зажадає у них квитків. Однак під час появи кон-редуктора, викрикував: «Ваші квитки, мадам і месьє», Фред скочив на ноги і побіг в кінець поїзда. Тим часом кондуктор не потурбує мене та інших. Я довго чекав повернення Фреда, але так і не дочекався.
Поїзд прибув на вокзал Монпарнас в Парижі чудес-ним вранці 1 вересня 1945 року. Я самотньо стояв серед оточуючої мене натовпу пасажирів, виглядаючи Фре¬да. Його не було, а марне очікування коштувало мені сво¬боди. Черговий по вокзалу попросив мене показати свій квиток. Поки я складав історію з викраденим багажем, з’явилися два жандарма, які кидали на мене подозрі¬тельние погляди. Я кинувся бігти по вулицях Парижа. Але мої натерті після втечі З табору ноги підвели. Після нетривалого переслідування я був схоплений