Книга Сталеві труни стр 164
носимо. Поки він сидів у в’язниці Хаммельгассе, мені при-йшлося вести його справи самої.
Я похвалив Труді і сказав, що пишаюся нею. Потім я запропонував закрити офіс до наступного дня. У цей день ми організуємо сімейне свято. Сестра віддала соот¬ветствующіе розпорядження жінці-менеджеру, і вско¬ре ми разом повернулися додому.
Мати дуже турбувалася і нервувала, але була гото¬ва пробачити батька, якщо він її не кине. Останній варі¬ант став менш імовірним після того, як батько втратив можливість бачитися з об’єктом своїх бажань.
Прібліжалось’время вечері, коли поворотом ключа була отперта вхідні двері, і батько, не відаючи про моє прі¬сутствіі, увійшов у вестибюль. Як тільки він побачив мене, то відразу ж зрозумів, хто сприяв його звільненню з в’язниці. Мовчки ми потисли один одному руки. Особа батька обросло тижневою щетиною. В гестапо йому навіть не дали поголитися.
Вечеря проходив в натягнутій атмосфері. Нам було важко знайти спільну тему розмови. Я коротко розповів про становище на фронті в Атлантиці, приховавши правду. Ко¬лоссальние труднощі наших армій російською фронті і повної поразки Роммеля в Північній Африці, ка¬жется, турбували батька більше, ніж неприємності з гес¬тапо. Він розповідав мені про часті повітряні нальоти на Франкфурт і переміщенні своїх ділових уч¬режденій за місто. Ми обговорили багато тем, крім од¬ной. Батько так і не згадав про свій роман і не под¬німал питання про можливість розлучення з матір’ю. З моєї точки зору, найважливішим було те, що він повернувся додому. Що ж стосується збереження шлюбу, то цю пробле¬му батько і мати повинні були вирішити між собою самі.
Через добу я прибув до Берліна. Вийшовши з вокзалу, зупинився уражений масштабами руйнувань. Як і всюди валялися бите скло, шматки штукатурки, рваний камінь і цегла. Вперше мене не зустрічала на вокза¬ле Маріанна. З наміром зайти до Маріанне в офіс я сіл в трам¬вай, що йшов до центру столиці. Поїздка пригнічувала. Мас¬сірованние бомбардування майже зрівняли з землею значну частину міста, залишивши будівельне сміття, пил і мільйони людських трагедій. Я відчував себе так, ніби піді мною провалюється грунт, ніби я біженець, що зійшов з чергового поїзда. Зрештою я добрався до місця, де працювала Маріанна, тобто туди, де раніше стояло семиповерхова будівля. Але там стояло лише кілька зруйнованих стін. Височіла купа битої цегли в два поверхи.
Я покинув руїни і став шукати найближчу стан¬цію метро. Потім відправився на електричці в передмістя, де проживала з батьками Маріанна. Вийшовши з метро, я всюди бачив спалені дотла будинку і зруйновані будівлі. Здавалося, смерть і руйнування йшли за мною по п’ятах. Наблизившись до будинку Маріанни, я пріготовіл¬ся пережити трагедію, про яку підозрював. Переді мною там, де колись був будинок, височіла купа попелу. Його димова труба стирчала, як застережний перст. Вок¬руг неї були розкидані бита цегла і каміння бло¬кі, почорнілі від сажі. Сталеві балки погнулися під час пожежі. Всюди лежали різного роду уламки. У них за¬стряла дерев’яна дощечка з написом червоною фарбою: «Вся сім’я Гарденберга загинула».
Перед тим як піти, я перечитав напис два. або три рази. Я втратив здатність міркувати. Щось перші¬ло в горлі. Моє серце закам’яніло. В ту мить умер¬лі всі мої почуття і думки — вони згоріли, як вдома вок¬руг. Я став абсолютно байдужим до всього.
Черговий поїзд доставив мене додому, до Франкфурта. Я провів у місті чотири безцільних дня, уболіваючи про Ма¬ріанне. Одну з ночей довелося провести в погребі на¬шего житлового будинку, прислухаючись до виття сирен і глу¬хім розривів зенітних снарядів. поки мене
