Книга Сталеві труни стр 112

як проходить повз блискуча публіка. Коли церков¬ние дзвони сповістили про закінчення дня, я остал¬ся задоволений тим, що хоч ненадовго, але познайомився з перлиною всіх міст світу.
На наступний ранок, коли поїзд перетинав Рейн, сто¬ял глибокий туман. Проте до часу, коли експрес прогримів крізь соснові ліси на південь від Франкфур¬та, туман випарувався під променями сонця. Ніхто не встре¬чал мене на головному вокзалі, оскільки я і не сповіщав про своє прибуття. Мені хотілося, щоб все було імен¬но так. Я не прихильник сентиментальних зустрічей на пуб¬ліке.
Недалеко від привокзальної площі, на тихій алеї, розташовувався будинок моїх батьків. Звернувши на знайому вулицю, я побачив перед собою пару струнких ніжок. Толь ¬ ко з другого погляду я зрозумів: а адже це моя сестра.
— Труді, — сказав я одне лише слово.
Вона обернулася і уклала мене в свої обійми. Її сльози зволожили мої щоки.
Чому ти не повідомив про свій приїзд? Ми прі¬шлі б на вокзал. Ти відмінно виглядаєш. Хоча трохи схуд, чи не так?
Щ т Не думаю. Тобі здається так, тому що ми рік не бачилися. Розкажи, як батько, як мати?
Поки ми йшли до дому, Труді спробувала за кілька хвилин викласти все новости. Мати сіяла від щастя. За рік після мого останнього відпустки вона перевелася в ожі¬даніі і навіть не питала про війну. Її цікавили тільки моє здоров’я і апетит.
Ти міг би послати нам телеграму, тоді я спекла б до сьогоднішнього дня пиріг, сказала вона.
Проте цього ранку пиріг був все ж випечений,
Я зателефонував батькові. Він закрив на весь день свій офіс і прибіг додому. Батько тепло привітав мене. Ми потиснули один одному руки, як два старих солдата.
Здрастуй, синку, скільки триватиме твоя відпустка на цей раз? ш запитав він.
— Я не у відпустці, тато. Зупинився проїздом по дорозі до Балтійського моря. Можу побути вдома не більше 30 годин.
— Сумно. Але постривай. Дай мені подумати, що мож¬но зробити, щоб ти краще провів цей час.
Потім він почав розпитувати мене. Як я заслужив свою нагороду? Що являє собою битва за конвої? Як впливають бомбардування глибинними бомбами на лод¬ку і екіпаж? Він хотів знати мою думку про перспективу війни з англійцями і про все, що стосувалося моїх бое¬вих походів. Поступово наша розмова торкнулася тим, ко ¬ торие, здається, його особливо турбували.
— Чи не думаєш ти, що наші війська на континенті занадто розтягли свої комунікації? Чи достатньо у нас живої сили, щоб контролювати оккупірован¬ние території? Скільки ще фронтів ми можемо позво¬літь собі відкрити? — задавав він мені тривожні питання.
Я не відповів, так як сам відчував невиразне беспо-койство. І перевів розмову на більш приємні теми.
Цей і наступний вечір, проведені в рідному Убер- мінгене, заспокоїли мою душу. Бути вдома означало ока-тися в безпеці, сховатися на острівці спокою і родинних почуттів серед військової стихії. Незважаючи на наполегливі прохання батька, я майже не розповідав йому про підводні човни і свої відчуття в бою. Я хотів вну¬шіть враження, моя служба не представляє смертель¬ной небезпеки і я завжди буду відвідувати будинок.
Коли мій поїзд прибув до Берліна, дув крижаними рез-кими поривами північно-східний вітер. Маріанна зі своєю звичайною пунктуальністю очікувала мене на вокза¬ле. Ми йшли по майже безлюдними вулицями до розкішного готелю «Фюрстендорф», в якому я вирішив зупинитися. Апартаменти були набагато комфортніше і дорожче, ніж та скромна кімната, яку ми найняли під час нашої попередньої зустрічі. Але тепер я міг собі це дозволити. Маріанна теж змінилася — стала менш стриманою. Її ласки змусили мене забути про те, що йшла війна, що