Книга Сталеві труни стр 114

ять нашому посилюється тиску на море. Цілі конвої їх судів віддавалися фактично на поталу нашим «вовчим зграй». Втім, і ми несли втрати. У грудні у Гібралтару загинув ще один ас. «У-567» під командуванням капітан-лейтенанта Денніс Ендрас, яка по-топила ворожі судна загальним тоннажем в 200 тисяч тонн, вирушила на дно. Ніхто з її екіпажу не врятувався.
У січні 1942 року ми продовжували інтенсивну уче¬бу в Піллау. На початку лютого мене направили в Во¬енно-морське училище у Фленсбурзі вдосконалювати знання в торпедної атаки. Шість тижнів теоретичних занять і практики в стрільбі розкрили переді мною останні секрети торпедного справи. Слідом за ослаб¬леніем зимових холодів пішли заняття з тактики підводної війни і радіозв’язку. З настанням весни, коли я вже проходив курс артилерійської подготовіш, мене справили звання лейтенанта. Я з нетерпінням чекав наказу про відправку на фронт. Згадуючи з ніжністю про Івонне, сподівався повернутися в Брест ..
Начальство, однак, мало відносно лейтенанта Вернера інші плани. Мені було наказано їхати в Дан-ціг і з’явитися на борт «У-612», зайнявши посаду старпо¬ма. Я двічі прочитав телетайпную стрічку, перш ньому ура¬зумел зміст наказу. Фактично я повинен був стати провідним офіцером, поступається за рангом тільки капіта¬ну нового підводного човна. Неясна перспектива стати команді¬ром несподівано виявилася цілком реальною.
19 травня я прибув в Данциг і з’явився на борт «У-612». Моя човен, недавно побудована, але вже досить по-тріпати в походах, погойдувався у старого кам’яного молу. Вартовий повідомив мені, що командир в човні. Я спустився в неї і відразу ж відчув знайомий про-горклий захід. Я знайшов капітана і представився:
— Герр капітан, лейтенант Вернер з’явився для перехожих-дення служби.
— Ласкаво просимо! Я обер-лейтенант Зігман. Чекаю вас з учорашнього дня. Ми готові покинути порт. Проходьте, будь ласка, хотілося б, щоб ви позна-комілісь з іншими членами екіпажу.
Командир, повненький рудоволосий чоловік, вигля-дел досвідченим моряком і, здається, був років на сім стар¬ше мене. Я пішов за ним в крихітну кают-ком¬панію і був представлений главмеху і мого майбутнього по¬мощніку, другого вахтовому офіцеру. Ми обмінялися традиційними люб’язностями. Мене посвятили в істо¬рію човна. «У-612» була укомплектована особовим соста¬вом в минулому грудні в Гамбурзі, рідному місті ко¬мандіра. З тих пір він проходив інтенсивну навчальну підготовку. Зігман розраховував завершити обов’язкове пробне плавання протягом трьох місяців, щоб подго¬товіть човен і екіпаж до бойових дій. Я дізнався, що колишній старпом був звільнений від своїх обов’язків через слабке здоров’я. Чорнявий главмех, лейтенант Фрідріх, виявився на рік старший за мене і вже був одружений. Виявилося, що другий вахтовий офіцер, лейтенант Рі-дель, мій однокурсник. Обидва офіцера не мали бойового опи¬та, ніж, власне, і було викликано моє призначення на «У-612». Її командир зарекомендував себе перспектів¬ним підводником під час бойового походу в Атлантику, але лише третина екіпажу зазнала смак бою. Решта потребували підготовці до першого бойового походу. Я по-знайомився зі старшими унтер-офіцерами, які мали великий стаж морської служби. Потім ми з командиром вирушили в його каюту, де він коротко і чітко позна¬коміл мене з обов’язками старшого помічника.
Як перший вахтовий офіцер, я ніс відповідальність за стан торпедного і артилерійського озброєння човна. Я повинен був проводити пуски торпед, коли човен знаходився в надводному положенні, і управляти стріляниною в зануреному. На мені, як старпома, лежала турбота про добробут екіпажу. Те, що на цю долж¬ность призначили мене, а не мого однокурсника Риделя,