Книга Сталеві труни стр 188
— Ні, їх провини в цьому немає, справа в тому, що … — Я пре-рвав свої пояснення, згадавши, що її заклад може бути центром шпигунства союзників. — Мене забрав отсю¬да відлив, мадам, — закінчив я свою відповідь.
Вона пропонувала мені зробити вибір партнерки, але у мене не було особливих планів на ніч. Я сидів в барі, по-тягівая напої, слухав гучну музику по фонографу, дивився на своїх друзів. Ні дівиці, ні шампанське не надихає мене, хоча забуття в розвагах було нашим головним бажанням в ці похмурі дні. Я зрозумів, що казино-бар втратив для мене свою привабливість.
Як тільки годинник пробив північ, почався виття сирен повітряної тривоги. Мої друзі поспішили покинути за-ведення. Бомби їх не лякали, просто їм не хотілося, что¬би якась випадковість затримала їх надовго. Це зашкодило б їх репутації. Сирени продовжували вити, коли ми йшли вулицями Бреста, прислухаючись до глухих пострілів зеніток, що б’ють за містом в напрямку мису Кесал.
Не маючи часом, щоб повернутися в військове містечко, більшість моїх друзів скористалися бомбосховище до того, як літаки з’явилися в небі над Брестом. Я дивився на розриви в небі і бачив, що основний удар союзники наносили по південній частині го¬рода. У наступні кілька хвилин сім або вісім бомбардувальників загорілися, випали з бойового по-будови і стали падати вниз у витонченому піку, остав¬ляя за собою іскристий шлейф. Значно усовершен-ствовала важка зенітна артилерія навколо Бреста створила таке захоплююче видовище, що я забув ук-ритися в притулок. Втім, необхідність в цьому от¬пала. Залишки повітряної армади союзників пішли.
Під враженням побаченого ми не хотіли відходити до сну і приєдналися в барі до групи приятелів, что¬би випити ще шампанського. Але, як тільки я размес¬тілся на високій табуретці, двері бару відчинилися і хтось крикнув:
— Американці йдуть!
Ми посхоплювалися зі своїх табуреток, недовірливо пе-реглядиваясь, хоча після висадки союзників в Сицилії та Італії все було можливо. Однак молодий офіцер зі штабу, який приніс звістку, поспішив додати:
— Заспокойтеся, панове. Я тільки мав на увазі, що ве¬дут полонених американських льотчиків, чиї літаки були тільки що збиті. Більшість з них поранені. Чи не хочете поглянути?
Ніч ставала все більш цікавою. Я кинувся до морського госпіталю, розташованому поблизу, щоб подивитися на чужоземців через океан. Двір госпіталю був залитий світлом численних ламп. Два або три рази через певний проміжок часу в нього в’езжа¬лі вантажівки або санітарні машини і зупинялися в місці парковки. Навколо них біля входу стовпилися саніта¬ри, медсестри і просто роззяви. Жертв нашого зенітного вогню, сильно обпалених, вносили на ношах. Доктор, з яким я був знайомий, дозволив мені зазирнути в пріем¬ную палату. Туди доставлялися нові пацієнти, як толь ¬ ко раніше доставлених американців виносили для сроч¬них операцій. Один з янкі, ще одягнений в свою льотну куртку, здавалося, знаходився в кращому стані, ніж його товариші, проте він закочував очі і крутив головою, буд¬то в агонії. Коли я підійшов до нього, то побачив, що у нього від чола до шиї йде потворний, але досить поверхност¬ний рубець, що ділив його голову на дві частини. Він був ко¬ротко підстрижений в стилі прусського офіцера. Побачивши впер¬вие свого ворога на такій близькій відстані, я не удер¬жался, щоб не поговорити з ним, сказавши по-англійськи:
— Бачиш, ось що тобі дісталося за бомбардування нашої бази. Боляче?
Він не відповідав. Тоді я продовжив:
— Скажи, звідки в тебе така рана?
На цей раз він злегка поворушив головою, як би удив-ляясь, що противник цікавиться його станом. Потім відповів: