Книга Сталеві труни стр 200

офіцер покінчив з оголошенням подяк і поже¬ланіямі, він взявся розбирати зв’язку телетайпних стрічок зі штабу.
— Панове! — сказав він. — Тут директиви відноси-кові ваших призначень на підводні човни. Я почну з єдиний-ного бойового наказу, який уповноважений се-годні передати. Він відноситься до щасливому володареві виграшного квитка обер-лейтенанту Вернеру.
Я піднявся зі свого місця. Голос старшого офіцера звучав як ніби здалеку, немов з-за щільної завіси туману. Я чув, як Лейт каже:
— Будь ласка, повідомте про себе в штаб Десятої флотилії в Бресті і приймайте під своє командування з 1 квітня «У-415».
Підійшовши до Лейте, я прийняв наказ. Він був равносі-льон смертному вироку, тому що багаторічне очіку-ня вступу в командування підводним човном скоротилося до чотирьох місяців, а застаріла підводний човен «У-415» сліш¬ком часто брала участь в походах. Надана честь командувати такою підводним човном фактично означала сме¬ну транспортних засобів для швидкого відправлення на дно. Я повернувся до свого столика з телетайпной стрічкою в ру¬ках і застиглою усмішкою на устах, ховала моє огор¬ченіе.
Немов для того, щоб підбадьорити мене, штаб предос-тавіл мені перед вступом в командування підводним човном два тижні відпустки. Березень був хорошим місяцем для за¬нятій моїм улюбленим видом спорту Р швидкісним спус¬ком на лижах з гір. Я попрямував в Альпи, чекаючи встре¬тіть багато снігу і круті схили. У Берліні, пересівши з одного поїзда на інший, я намагався не дивитися на разру¬шенія і продовжив повільне подорож через горя¬щіе міста і незаймані села. На другий день поез¬дкі приблизно о 14.00 я прибув в невеликій баварського міста Імменштадт. Зійшов з поїзда, щоб пересісти на місцеву старомодну залізничну воза, що прямувала до відомого гірськолижного курорту Обер- дорф. Ледве вона підійшла до невеликого вокзалу і пасажири стали звільняти її, як я почув, що хтось мене гукає. Я обернувся і побачив дівчину, яку колись любив. Я поставив на підлогу свій чемодан, і вона без коливань кинулася до мене в обійми.
— Маріка, який приємний сюрприз. Що ти тут робиш?
— Я тут проїздом, — відповіла вона зі сльозами радо¬сті в очах.
— Я теж. Але куди ти їдеш звідси?
— Додому. Я гостювала у батьків деякий час.
Я запитував себе, чому вона захотіла нашої встре¬чі. Адже вона могла не гукає мене і дати піти точно так же, як зробила вісім років тому. Перш ніж я на¬шел відповідь на своє питання, Маріка прийняла рішення за нас обох:
— Давай пропустимо наші поїзди. Ми не повинні рас¬ставаться, побачившись один з одним на секунду.
Ми переглянули розклад поїздів і виявили, що маємо в своєму розпорядженні трьома годинами вільного часу. Здавши багаж в камеру зберігання, ми вийшли на вулицю, запор-шенную снігом. Маріка, взявши мене під руку, без угаву базікала. Це була блондинка з пишною зачіскою, з раз¬вітимі спокусливими формами. У двох кварталах від вокзалу ми виявили порожнє кафе і зайняли місця біля вікна, з якого відкривався вид на величні гірські вершини.
Вісім років стерли в моїй пам’яті деталі роману нашої юності. Ми зустрічалися в розарії маленького средневе¬кового містечка на березі озера Констанца, де троянди цве¬тут до грудня. Вперше полюбили один одного і не зна¬лі, що робити з новим почуттям. Між нами нічого не було, крім обіцянок, поцілунків і обережних обіймів. Коли я залишав озеро, ми поклялися, що будемо берегти нашу любов і часто писати один одному. Але через вісім місяців листування припинилося. Року розлуки виявилося досить, щоб вона перетворилася з невинної девуш¬кі в наречену. Її визнання в цьому