Книга Сталеві труни стр 238
вибратися з порту. Залишалася лише одна возмож¬ность — піти в підводному положенні. Цей маневр був чреватий поруч небезпек: сісти на мілину, наскочити на міну, потрапити в сильну течію. Перш їм ніколи не користувалися. Але я розраховував, що під час відливу ми могли б без ескорту дістатися до горловини бух¬ти непоміченими, потім зробити занурення на глу¬біну, достатню для того, щоб вода покрила мос¬тік човна. Після цього у нас залишився б слабкий шанс вибратися з пастки на хвилях відпливу.
Я тихо піднявся з ліжка, поки 100 осіб на борту човна мирно дрімали, вірячи в мою здатність вивести їх на свободу. Я пройшов по пустельному бункеру і пло¬щадке біля нього. Вінтера і його штабне оточення на¬шел в підземному сховищі. Поки я розповідав про ін¬ціденте з торпедними катерами і про свій план пере¬хітріть «томмі», він дивився на мене стурбованим, похмурим і втомленим поглядом.
Побажавши щасливої дороги, він потім запитав:
— Чи не хочете приєднатися до мене в поїздці по окопах?
— Герр капітан, хотілося б. Але я повинен подгото¬віться до нічного виходу. Чи не сплю вже кілька днів.
— Ви можете дещо випустити з того, про що ніхто інший не зможе розповісти нащадкам, — похмуро заме¬тіл Вінтер. Потім, придушивши хвилювання показною строго¬стью, додав: — А втім, не важливо. Тримайте себе мо¬лодцом. Я не зможу попрощатися з вами на пірсі. Справи утримують мене тут.
Ми знову потиснули один одному руки. Я йшов з убежде¬ніем, що більше ніколи не побачу його.
23 серпня о 02.55 я відсунув зелену фіранку в своєму кутку, надів шкіряну куртку, увійшов в освітлене тьмяним світлом приміщення центрального поста і на¬помніл главмеху про необхідність швидкого і аккурат-
ного занурення по першій команді. Потім зайняв своє місце на містку.
В 03.05 я вивів «У-953» з бункера, щоб більше в нього не повертатися. Коли човен безшумно ковзнула в тем¬ноту у напрямку до горловини бухти, за якою нас чекав ворог, я кинув останній погляд на що залишився за кормою місто. Береги з їх великими до¬камі і верфями ледь проглядалися. На тлі нічного неба ледь відрізнявся на вершині пагорба морський коледж, зруйнований бомбардуваннями. І над усім цим угади¬валісь смутні обриси Бреста, міста, якого не по¬щаділа війна і який очікувало подальшому руйнуванню і капітуляція. Тільки тепер я повністю усвідомив, мо¬жет, вперше, що безповоротно втрачено все — слава, ус¬пехі, тріумфи. Відтворити минуле неможливо.
«У-953» пройшла повз покинутій протичовнової підводного мережі і рушила, подібно примарі, далі до горловини. Наше втеча проходило під покровом тем¬ноти, згущується від оточували бухту пагорбів і скель. В 03.45 ми проскочили на хвилі припливу мілководді. Я вів човен по пам’яті, намагаючись не сісти на мілину. Коли на небі зі сходу з’явилися перші просвіти, ми заме¬тілі попереду нерухомі ворожі торпедні катери. Вони виглядали чорними точками на перламутро¬вой поверхні моря: Тим часом ми ще не досягли достатньої глибини бухти, яка дозволила б нам піти під воду. Я продовжив рух вперед на малих обертах, уникаючи шуму і ризикуючи, що противник обнару¬жіт човен. На хвилі відпливу ми ковзали по направ-лення до катерів, коли з’явилися перші проблиски рас¬света. Я виявив переміщення в бойовому строю катерів. Вони борознили поверхню моря, а потім попрямували до скелі, що височіє по обидві сторони від горловини бухти. Стало ясно, що ми не можемо рухатися далі в надводному положенні.
В 04.23 ми опустилися під воду. Ніс човна медлен¬но занурювався в море. Довгі секунди я спостерігав ще
Я тихо піднявся з ліжка, поки 100 осіб на борту човна мирно дрімали, вірячи в мою здатність вивести їх на свободу. Я пройшов по пустельному бункеру і пло¬щадке біля нього. Вінтера і його штабне оточення на¬шел в підземному сховищі. Поки я розповідав про ін¬ціденте з торпедними катерами і про свій план пере¬хітріть «томмі», він дивився на мене стурбованим, похмурим і втомленим поглядом.
Побажавши щасливої дороги, він потім запитав:
— Чи не хочете приєднатися до мене в поїздці по окопах?
— Герр капітан, хотілося б. Але я повинен подгото¬віться до нічного виходу. Чи не сплю вже кілька днів.
— Ви можете дещо випустити з того, про що ніхто інший не зможе розповісти нащадкам, — похмуро заме¬тіл Вінтер. Потім, придушивши хвилювання показною строго¬стью, додав: — А втім, не важливо. Тримайте себе мо¬лодцом. Я не зможу попрощатися з вами на пірсі. Справи утримують мене тут.
Ми знову потиснули один одному руки. Я йшов з убежде¬ніем, що більше ніколи не побачу його.
23 серпня о 02.55 я відсунув зелену фіранку в своєму кутку, надів шкіряну куртку, увійшов в освітлене тьмяним світлом приміщення центрального поста і на¬помніл главмеху про необхідність швидкого і аккурат-
ного занурення по першій команді. Потім зайняв своє місце на містку.
В 03.05 я вивів «У-953» з бункера, щоб більше в нього не повертатися. Коли човен безшумно ковзнула в тем¬ноту у напрямку до горловини бухти, за якою нас чекав ворог, я кинув останній погляд на що залишився за кормою місто. Береги з їх великими до¬камі і верфями ледь проглядалися. На тлі нічного неба ледь відрізнявся на вершині пагорба морський коледж, зруйнований бомбардуваннями. І над усім цим угади¬валісь смутні обриси Бреста, міста, якого не по¬щаділа війна і який очікувало подальшому руйнуванню і капітуляція. Тільки тепер я повністю усвідомив, мо¬жет, вперше, що безповоротно втрачено все — слава, ус¬пехі, тріумфи. Відтворити минуле неможливо.
«У-953» пройшла повз покинутій протичовнової підводного мережі і рушила, подібно примарі, далі до горловини. Наше втеча проходило під покровом тем¬ноти, згущується від оточували бухту пагорбів і скель. В 03.45 ми проскочили на хвилі припливу мілководді. Я вів човен по пам’яті, намагаючись не сісти на мілину. Коли на небі зі сходу з’явилися перші просвіти, ми заме¬тілі попереду нерухомі ворожі торпедні катери. Вони виглядали чорними точками на перламутро¬вой поверхні моря: Тим часом ми ще не досягли достатньої глибини бухти, яка дозволила б нам піти під воду. Я продовжив рух вперед на малих обертах, уникаючи шуму і ризикуючи, що противник обнару¬жіт човен. На хвилі відпливу ми ковзали по направ-лення до катерів, коли з’явилися перші проблиски рас¬света. Я виявив переміщення в бойовому строю катерів. Вони борознили поверхню моря, а потім попрямували до скелі, що височіє по обидві сторони від горловини бухти. Стало ясно, що ми не можемо рухатися далі в надводному положенні.
В 04.23 ми опустилися під воду. Ніс човна медлен¬но занурювався в море. Довгі секунди я спостерігав ще
