Книга Сталеві труни стр 258

занной- до мого поясу, потім знову носилися на лижах по білосніжних полях, через замерзлі гірські пото¬кі до заходу сонця. Поступово моя депресія ослаб¬ляла свою хватку.
Лора намагалася підбадьорити мене, але їй вдавалося це лише до певної міри. Щовечора ми слиша¬лі відлуння артилерійської канонади, що лунала з Вогез, розташованих всього лише в 60 кілометрах на захід. Ми не могли не чути радіопередач, що повідомляли про наших приголомшливих втрати на всіх фронтах. Поради захваті¬лі Ригу, Литву, пів-Польщі і створили собі плацдарм на-дження на Балканах. Відбувалися запеклі бої на західному березі Рейну, американці зрівняли з зем¬лей Кельн і Ахен. Я прислухався до цих повідомлень з наростаючим занепокоєнням. Ні, я не міг більше ве¬сті святкую життя, коли руйнувалася наша оборона на Рейні, а німецькі міста зникали в полум’я і клубах диму. Я був міцно пов’язаний зі своєю човном і коман¬дой. Це все, що у мене залишилося.
В один з холодних днів листопада я попрощався з Лорою і сіл в сани, які вирушали до станції. Коли ми СПОВ-тились в безмовну долину, я питав себе: Боже мій, що буде з Німеччиною? Куди поділося це чудо-зброю, ко-лось нам обіцяли стільки раз? Як зможемо ми без нього зупинити росіян, американців, англійців, французів — весь світ?
Я прибув на базу підводних човнів Любек-Сімс в хо-лодной непогожий день. Юний старпом Зельден, которо¬го я залишив на час своєї відсутності на чолі неболь¬шой частини екіпажу підводного човна, доповів, що повітряні нальоти і дефіцит запчастин забарилися ремонт «У-953». Він явно відстав від графіка, і нам би пощастило, якби підводний човен вийшов у море в новорічне свято. Однак, незважаючи на неприємну звістку, я розташувався в своїй кімнаті з відчуттям, ніби знайшов порятунок від усіх бід.
Тут пахло смолистої хвоєю. Через тонкі стінки я чу-шал в сусідніх кімнатах говір своїх підводників, узна-вал голосу кожного з них. Мене тішило їх прісутст¬віе. Воно надавало впевненість і свідомість сущест-вованію.
Вечір я провів зі своїми підводниками і дізнався, що багато хто з них теж пережили свої особисті трагедії під час відпустки. Бергер виявив в руїнах своє рідне місто Клеве, розташований в безпосередній блізо¬сті від лінії фронту на заході. Під час пожежі погіб¬лі його дружина і єдина дитина. Хтось показав йому місце їх поховання. Відразу ж після відвідування могі¬ли він повернувся на базу до своєї підводному човні. Один з мото¬рістов теж виявив тільки руїни свого будинку. Його батьки пропали без вісті. Дізнавшись про це, він теж поспішив повернутися на базу. Інші підводники прове¬лі відпустки в поїздах і автобусах в спробах знайти свої родини, що рятувалися втечею з міста в місто. Ті, хто все-таки зустрівся з рідними, майже не мали часом для спілкування з ними. Дехто взагалі не дое¬хал до будинку. Їх міста виявилися вже за лінією фронту, в Сілезії. Для них усіх, як і для мене, залишалася одна дорога — повернення на підводний човен до товаришів, з кото¬римі вони могли розділити трагічну долю. _
Однак не з усіма членами екіпажу мої стосунки складалися безхмарно. Настав грудень із його моро-зами і снігом, з пронизливими східними вітрами. Почалася довга зима. Під стать непогожим днях було і мій настрій, затьмарене присутністю в команді трьох офіцерів. Старпом, главмех і курсант не мали ні досвідом, ні зрілістю. Вони доставляли мені більше турбот, ніж допомоги, і розхолоджували команду. Мої подвод¬нікі, професіонали, що мали довгий послужний список, бойовий досвід і нагороди, бачили кало користі від не¬зрелого главмеха і ставилися до юному курсанту з не¬скриваемим презирством. Миритися з таким станом справ на бойовий підводному човні було важко і небезпечно. Я попро