Книга Сталеві труни стр 236

щоб в останній раз з’явитися до місцевого начальства. Бункер в скелі кишів людьми в армійській формі. На багатьох офіцерів був надітий парадний мундир, пригод-ний більше для урочистого засідання в «Парі-опе-ра», ніж для захисту фортеці Брест. Кидалися в очі безлад і нервозність. Перед підземними тоннеля¬мі зупинялися армійські санітарні машини, ви-Вантажу нові жертви боїв за Брест. Уздовж зовнішньої ли-нии окопів зараз розгорнулося запеклий бій. Американські танки подекуди вже прорвалися до фортеці.
Я пробіг по тунелю в пошуках Вінтера. Хтось ска¬зал, що він пішов в компаунд. Уханье важких зенітних знарядь не припинялося, поки я добрався до опустев¬шего компаунда. Чорні розсипи снарядів вибухали в небі в 700 метрах на північ. На плоскому даху південно-східного крила будівлі я помітив кілька чело¬век в морській формі, які спостерігали в біноклі за хо¬дом битви на півночі .. Я помчав вгору по лестні¬це і знайшов Вінтера. Він і офіцери його штабу виража¬лі задоволення результатами нашого зенітного вогню. Був підбитий американський танк, який вийшов на дорогу, яка вела до морського коледжу. Вінтер вже сміріл¬ся з тим, що керівництво обороною Бреста і його фло¬тіліей, що складалася з однієї підводні човни, перейшло до по¬жілому нервового генералу у моноклі. Я звернувся до свого безпосереднього начальника і доповів про го¬товності «У-953» до виходу в море.
— Можете йти на свій розсуд, — сказав Вінтер.- Коли припускаєте вихід?
— Після заходу сонця, герр капітан. О 21.30.
— Я прийду проводити вас. Тільки, будь ласка, без метушні. Не хочу, щоб у докерів виникли подо¬зренія.
Коли ми спускалися по пагорбу, почали вити сирени повітряної тривоги. Ми побігли до входу в сусідній підземний тунель. Через кілька секунд пагорб со-Дроган від нескінченної низки потужних вибухів. Я пішов за Вінтером в велику мережу тунелів, повз численних ліжок, зайнятих пораненими. Ковзнув поглядом по блідим особам німецьких медсестер, кото¬рих чекало похмуре майбутнє. Поруч метушилися вз’е¬рошенние французькі дівчини, з острахом чекали вирішення своєї долі коллабораціоністок. Їх нікчем¬ние тепер кавалери гордовито крокували в чоботях і блискучих мундирах з червоними смужками на галіфе. Я побачив також збитих з пантелику матросів і піхотинців, які чекали найбезглуздіших наказів. Бомбардування не припинялися. Все в катакомбах — земля, ліжка, сну¬ющіе люди — потонуло в уханье зеніток і вібрірова¬ло від гуркоту вибухів.
Через 30 хвилин масований повітряний наліт за-скінчився. Коли все заспокоїлося і сирени сповістили відбій повітряної тривоги, ми з Вінтером повернулися до компаунду. Побачивши його нас охопило німе відчай. Те, що тільки що було комплексом величних гра¬нітних будівель, союзники майже повністю зруйнували. Із загибеллю коледжу доля Першої флотилії підводних човнів остаточно була вирішена. Вінтер стояв на руі¬нах своєї справи. Крім відправлення своєї останньої под¬лодкі в море, він більше нічого не міг зробити. Я зрозумів, що він хотів залишитися наодинці з собою, і повільно пішов назад до човна.

Глава 24

Час: 22 серпня 1944 року. 21.20. Тільки кілька матросів вийшли на палубу, щоб впоратися зі швартуються-вами. Я стояв на містку, чекаючи прощального візиту Вінтера.
В 21.22 він перетнув сходні. Відповідаючи на моє прівет¬ствіе, сказав:
— Гарненько подбайте про хлопців і човні уда¬чі вам.